Ю Несбьо - Спаситель

– Бо Юн Карлсен знав. Знав протягом усіх цих років. І за це я зневажаю його. І себе.

Харрі поглянув на оголене мертве тіло на столі. Він ставився до мерців уже майже байдуже. Майже.

У кімнаті було градусів чотирнадцять, голі бетонні стіни віддавали луною, коли жінка-судмедексперт відповідала на запитання, які ставив їй Харрі.

– Ні, загалом ми не збиралися робити розтин. І без того маємо роботи під зав’язку, а за цих умов причина смерті цілком певна, ти ж сам розумієш. – Вона кивнула у бік обличчя, на якому замість носа та верхньої губи була величезна чорна дірка, що оголила зуби та верхню щелепу.

– Чисто тобі кратер, – прокоментував Харрі. – Не надто скидається на слід від МР-5. Коли буде готовий звіт?

– Спитай у свого начальника. Він просив переслати звіт йому.

– Хаген?

– Еге ж. Тому якщо негайно хочеш прочитати звіт, візьми у нього копію.

Харрі та Беата перезирнулися.

– Послухайте-но, – жінка скривила губи, намагаючись, як здалось Харрі, всміхнутися, – на вихідних у нас обмаль людей працює, я маю ще купу справ. Тож мені вже час.

– Певна річ, – мовила Беата.

Судмедексперт разом з Беатою попростували до дверей, але обидві спинилися, почувши голос Харрі:

– Чи хтось із вас зауважив це?

Обидві озирнулися: Харрі стояв, схилившись над тілом.

– Він має сліди від ін’єкцій. Чи ви зробили аналіз крові на наркотики?

Судмедексперт зітхнула:

– Його привезли цього ранку, ми тільки й встигли покласти його у холодильник.

– Коли зможете зробити аналіз?

– Це важливо? – спитала вона й, зауваживши, що Харрі завагався, додала: – Було б добре, якби ти сказав чесно, бо якщо ми опрацьовуватимемо його першочергово, то решту з того, про що ви просите, доведеться відкласти. Тут дуже гаряче напередодні Різдва.

– Гаразд, хлопчина, мабуть, кілька разів коловся. – Харрі знизав плечима. – Та й він мертвий, тому це, певно, не надто важливо. Годинника ви з нього зняли?

– Годинника?

– Так, коли він напередодні намагався зняти грошей у банкоматі, на руці у нього був «Сейко SQ 50».

– Не було на ньому годинника.

– Гм. – Харрі глянув на власний зап’ясток. – Загубив, напевне.

– Я піду у реанімацію, – мовила Беата, коли вони вийшли надвір.

– Гаразд. Я візьму таксі. Ти засвідчиш його особу?

– Що ти маєш на увазі?

– Що ми на сто відсотків певні, що у морзі лежить саме Станкич.

– Звісно, це не звичайна процедура. У трупа друга група крові, яка збігається з тією, яку знайшли в кишенях у Халворсена.

– Це найпоширеніша у Норвегії група крові, Беато.

– Так, але вони й ДНК перевірятимуть. Ти маєш сумніви?

Харрі знизав плечима:

– Треба конче зробити аналіз ДНК. Коли?

– Найшвидше – у середу. Годиться?

– Три дні. Задовго.

– Харрі…

Харрі звів руки догори:

– Гаразд. Іду. А ти подрімай, добре?

– Як направду, тобі сон потрібен більше за мене.

Харрі поклав руку на її плече. Тендітне й худеньке під курткою.

– Він молодець, Беато. Він хоче бути тут. Зрозуміла?

Беата прикусила губу. Наче хотіла щось сказати, але, швидко всміхнувшись, кивнула. У таксі Харрі добув мобільник і набрав номер телефону Халворсена. Утім, як і сподівався, відповіді не почув.

Тоді він набрав номер готелю «Інтернаціональ». Коли портьє взяв слухавку, попросив перемкнути на Фреда, у бар. На Фреда? У який ще бар?

– The other bar, [54]– сказав Харрі.

Коли у слухавці почувся голос Фреда, Харрі мовив:

– Це поліцейський. Який учора питав про Маленького Спасителя.

– Слухаю.

– Мені треба побалакати з нею.

– Вона отримала погану звістку. Прощавай.

Кілька хвилин Харрі слухав гудки у слухавці. Потому засунув телефон у внутрішню кишеню й почав споглядати незалюднені вулиці міста. Вона, певно, у соборі, запалює ще одну свічку.

– Ресторан «Шрьодер», – мовив таксист і загальмував.

Харрі сидів за звичним столиком, уп’явшись очима у недопитий кухоль пива. Так званий ресторан насправді був невигадливою, облупленою пивницею, хоча в атмосфері віяло величчю та гідністю, може, через відвідувачів, а можливо, через стильні картини, які оздоблювали стіни. Або ж, може, через те, що «Шрьодер» тримався протягом стількох років, спостерігаючи за тим, як більшість сусідніх ресторанчиків змінювали вивіски та власників, а він жив собі та й жив.

Недільного вечора, перед закриттям, відвідувачів було обмаль. Але саме зараз завітав ще один, роззирнувся швиденько, розстібаючи пальто, з-під якого виглядав твідовий піджак, й попростував до столика Харрі.