Ю Несбьо: Сніговик

Харрі відсторонився. Чоловік попрямував на кухню, де негайно приклав до стіни оранжевий прилад, схожий на фен для волосся. Той двічі пискнув.

– Вимірювач вологості, – пояснив чоловік і подивився на подобу індикатора. – Я так і думав. Ви впевнені, що не бачили нічого незвичайного? Не відчували жодних незвичних запахів?

Харрі стенув плечима.

– Плями як на старому хлібі? – допитувався той. – Запах гниття?

Харрі похитав головою.

– Може, у вас болять очі? – наполягав чоловік. – Відчуваєте часом утому? Голова болить?

– Авжеж, – знизав плечима Харрі. – Скільки себе пам’ятаю.

– Тобто весь час, поки тут живете?

– Ну… мабуть. Послухайте…

Але чоловік не слухав. Він вихопив з-за ременя ніж. Сильний удар – і пролунав стогін: це лезо ковзнуло між листами гіпсокартону під шпалерами. Чоловік висмикнув ніж, вставив знов і виколупав невеликий шматочок розкришеного гіпсу, залишивши в стіні чорну дірку. Потім вийняв маленький, розміром із авторучку, ліхтарик і посвітив у дірку. Між товстезними скельцями його окулярів пролягла глибока зморшка. Він наблизив до дірки ніс і потягнув повітря.

– Ну точно, – сумно констатував він. – Добридень вам.

– Добридень кому? – перепитав Харрі і підійшов ближче.

– Аспергілус, – відповів чоловік, – родина настінних грибків. Їх триста-чотириста видів, і визначити, який саме, досить важко. Вони розповзаються тонким шаром за цими міцними панелями. Але запах такий, що помилки не може бути.

– І що, це погано? – Харрі зробив спробу згадати, скільки у нього залишилося на банківському рахунку після того, як він разом із батьком оплатив поїздку Сестреняти до Іспанії. (Його сестра казала про себе, що у неї «легкий натяк на синдром Дауна».)

– Ну, це не хатній грибок, так що будинок, звісно, не рухне, – так само незмигно пояснив чоловік. – А от ви можете постраждати.

– Себто?

– Він на вас впливає. Дихаючи одним повітрям із грибком, можна й захворіти. Ви можете не звертати уваги на симптоми роками, і оточуючі вважатимуть вас просто іпохондриком, адже грибок виявити складно, а решта мешканців при цьому абсолютно здорові, оскільки він проїдає гіпсокартон та шпалери доволі нерівномірно.

– Угу. Що ви пропонуєте?

– Покінчити з цією поганню, звісно.

– І скільки мені це коштуватиме?

– Витрати сплачуються зі страховки будинку, так що вам це не коштуватиме ані крони. Усе, що мені потрібно, – мати доступ до квартири протягом кількох наступних днів.

Харрі знайшов у кухонній шафі комплект ключів і простягнув чоловікові.

– Вони будуть тільки у мене, – запевнив той. – Мало чого. Адже усіляке буває.

– Невже? – сумно посміхнувся Харрі й подивився у вікно.

– Що?

– Та нічого, – заспокоїв його Харрі. – Тут усе одно нічого красти. Мені час іти.

Низьке ранкове сонце сяяло у всіх вікнах Поліцейського управління Осло, яке вже ось майже тридцять років розташовувалося на вершині одного з пагорбів, що тягнуться від Грьонланна до Тьойєнна. Звідси поліцейським – хоча вголос про це намагалися не говорити – було недалеко ходити до найкриміногенніших районів, заселених здебільшого емігрантами. Та й Брейн, столична в’язниця, знаходилася зовсім поруч. Будівлю управління оточував газон з бурою тьмяною травою, кленами та липами, які за ніч вкрилися тонким шаром сіруватого снігу, що ніби намагався замаскувати непрезентабельність поліцейського пейзажу.

Харрі пройшов чорним асфальтом до головного входу й опинився у центральному холі, де висіло порцелянове настінне панно роботи Карі Крістенсена – вода, що невпинно струменіла по ньому, нашіптуючи комусь про свої невідбутні таємниці. Харрі кивнув охоронцю за стійкою, піднявся ліфтом на шостий поверх, до відділу вбивств. Півроку тому йому виділили у червоній зоні власний кабінет, але він звично продовжував заглядати до того, який ділив раніше з Джеком Халворсеном, – тісного та без вікон. Тепер там сидів Магнус Скарре. А Джек Халворсен лежав у сирій землі на цвинтарі Вестре-Акера. Батьки спочатку хотіли його поховати у рідному місті, на півночі країни, оскільки Джек та Беата Льонн – шеф криміналістичного відділу – не були одружені і навіть не жили разом. Але потім, дізнавшись, що Беата вагітна й до літа має народити від Джека дитину, погодилися поховати його в Осло.

Харрі увійшов до нового кабінету, який – він точно знав – назавжди залишиться для нього новим. Це приблизно як домашній стадіон футбольного клубу «Барселона», який уже п’ятдесят років каталонською називається «Камп ноу» – «Новий стадіон». Харрі вмостився в кріслі і ввімкнув радіо, привітавшись кивком із фотографіями, які стояли на полиці, прихиленій до стіни, а коли-небудь – коли він нарешті не забуде купити шурупи – висітимуть на стіні. Й Елен Єльтен, і Джек Халворсен, і Б’ярне Мьоллер. Так вони й стояли – у хронологічному порядку. Dead Polismen’s Society – товариство мертвих поліцейських.