Ю Несбьо: Сніговик

Вона заплющила очі. Але він раптом спинився.

– Що сталося? – Сара розплющила очі.

Його обличчя було перекошене. Однак не від насолоди.

– Пика, – прошепотів він.

Вона вся стислася:

– Де?

– Там, за вікном…

Вікно було біля узголів’я ліжка, прямо над її головою. Вона вигнулася й відчула, як він уже відсторонився. Вікно було надто високо, щоб хтось міг зазирнути ззовні.

– Це ж було твоє обличчя, – промовила вона майже благально.

– Я теж так спочатку подумав, – відгукнувся він, продовжуючи дивитися у вікно.

Сара встала навколішки, поглянула. І там… там точно було чиєсь обличчя.

Вона голосно й полегшено розсміялася. Обличчя було біле, рот і очі викладені чорними камінцями, підібраними, вочевидь, на узбіччі дороги. А руки зроблені з яблуневих гілок.

– Господи, – прошепотіла вона, – та це ж просто сніговик!

Сміх перейшов у сльози, вона безпорадно розплакалася й одразу відчула, як його руки обіймають її.

– Мені вже час, – схлипнула вона.

– Побудь іще трохи, – попросив він.

І вона трохи затрималася.

Підходячи до гаража, Сара кинула погляд на годинник: минуло вже майже сорок хвилин.

Він обіцяв телефонувати час від часу – бо завжди був великий майстер на обіцянки, і тепер вона цьому була навіть рада. Крізь спітніле скло машини вона роздивилася невиразну білу пляму – обличчя хлопця, що витріщився на неї з заднього сидіння. Вона смикнула двері і, на свій подив, виявила, що ті зачинені на замок. Син відчинив тільки тоді, коли вона постукала.

Сара всілася за кермо. Радіо мовчало, в салоні панував крижаний холод. Ключі лежали на пасажирському кріслі. Вона обернулася: її хлопчик був блідий, а нижня губа його тремтіла.

– Що сталося, синку? – запитала вона.

Він відповів:

– Я бачив його.

У дитячому голосі звучав тонесенький страх, що дряпав шкіру. Вона не пригадувала такого відтоді, коли він був зовсім маленький і сидів між нею та чоловіком на дивані перед телевізором, затуляючи долоньками очі. А тепер у нього ламався голос, він уже не обіймав її на ніч, став цікавитися автомобільними двигунами та дівчатами. Якогось дня він сяде з котроюсь в машину і теж гайне від неї.

– То кого ти бачив? – Сара вставила ключ у замок запалювання.

– Сніговика…

Двигун мовчав, і її несподівано охопила паніка. Саме те, чого вона боялася. Вона повернула ключ іще раз, видивляючись у лобове скло. Може, сів акумулятор?

– А як він виглядав, отой сніговик?

Вона тиснула щосили на газ і повертала ключ запалення з такою відчайдушною силою, ніби хотіла його зламати.

Син відповів, але його слова заглушило ревіння мотора – машина завелася.

Сара переключила передачу й різко відпустила зчеплення, треба будь-що швидше звідси вибратися. Однак колеса буксували у свіжому пухкому снігу. Вона додала газу, та машина буксувала на місці, тільки задні колеса ковзали уздовж узбіччя. Але тут покришки черкнули нарешті по асфальту, машина подалася вперед і виїхала на дорогу.

– Тато вже давно нас чекає, – сказала Сара. – Треба квапитись.

Вона ввімкнула радіо й викрутила звук на повну, щоб салон наповнився хоч якимись звуками, окрім її власного голосу. Диктор новин укотре повідомив, що цієї ночі Рональд Рейган обійшов у президентських перегонах Джиммі Картера.

Хлопчик знову щось сказав, і вона поглянула у дзеркало.

– Що ти кажеш? – підвищила вона голос.

Він повторив, але вона знову не розчула, прикрутила звук і повела машину до головної дороги та річки, що перетинали околиці. І раптом здригнулася, бо син перехилився до неї між передніми сидіннями. Його голос сухим шепотом пролунав біля її вуха, ніби він боявся, що їх хтось почує:

– Ми помремо…

Харрі Холе здригнувся й розплющив очі. Було холодно, із темряви долинав голос, який його й розбудив. Він повідомляв, що американський народ має сьогодні вирішити, чи просидить Джордж Вокер Буш ще чотири роки в Білому домі. Клята погода, подумав Харрі, прокидаєшся – ще темно, приходиш зі служби – вже темно. Він відкинув ковдру й опустив ноги на підлогу. Лінолеум був пекуче холодний. Не вимкнувши радіобудильник, Харрі пішов до ванної. Подивився у дзеркало. І тут – пізня осінь: обличчя зім’яте, блідо-сіре, похмуре. Зазвичай повіки червоні, ніс – у рясних чорних цятках. Під світло-блакитними очима, що їх затягло туманом похмілля, – капшуки… Нічого, все щезне, треба тільки прийняти гарячу ванну, розітертися шорстким рушником та добре поснідати. Принаймні він на це сподівався. Цікаво, як він виглядатиме, коли покине роботу? Чи розгладяться зморшки, чи пом’якшиться зацькований вираз обличчя, з яким він прокидається після ночі, сповненої жахливих снів? Але ж у нього мало не кожна ніч така! Харрі досить довго уникав зазирати у дзеркала. Полишаючи свою маленьку спартанську квартирку на Софієсгате (щоб, проминувши кілька вулиць, перевтілитися у старшого інспектора відділу з розслідування вбивств Поліцейського управління Осло), він звично вдивлявся в обличчя людей, вишукуючи їхній біль, слабкості, страхи. І поки рився у нагромадженнях їхньої брехні, безуспішно намагався збагнути, заради чого він це робить. Навіщо намагається розібратися в людях, які не роблять навіть спроби розібратися в собі. За стримуваною стіною їхньої відчуженості він надто часто вирізняв зневагу.