Ю Несбьо - Сніговик

– Знаєш що, Юнасе? – прошепотів батько крізь ридання. – Я такий радий, що ти в мене є. Ти мій найбільший скарб. Мій хлопчик. Чуєш? Ти мій хлопчик. І завжди ним будеш. Як вважаєш, ми впораємося?

– Звісно, тату, – прошепотів Юнас йому у відповідь. – Ми впораємося. Ти і я.

Зима була в розпалі, а за лікарняним вікном під сталевим небом лежала гола коричнева земля. На сухому асфальті шосе клацали шиповані покришки, а пішохідним мостом поспішали перехожі, заховавши обличчя за піднятими комірами пальт. Проте тут, під дахом, люди відчували себе ближче одне до одного. У палаті на столі горіла свічка, бо була перша неділя Різдвяного посту.

Харрі зупинився в дверях. Столе Еуне відкинувся на спинку ліжка і, судячи з усього, щойно сказав щось кумедне начальнику криміналістичного відділу Беаті Льонн. Вона розсміялася. На руках у неї сиділа рожевощока дівчинка і, відкривши рота, круглими очима дивилася на Харрі.

– Друже мій! – пробасив Столе, помітивши інспектора.

Харрі увійшов, вклонився, обійняв Беату і простягнув руку Еуне.

– Виглядаєш краще, ніж минулого разу, – сказав Харрі.

– Ти сам сказав, що мене випишуть до Різдва, – відповів Еуне і повернув долоню Харрі, роздивляючись ближче. – Що в біса з лапою? Що сталося?

Харрі дав йому можливість роздивитися свою праву руку.

– Середній палець врятувати не вдалося, а от безіменний пришили, тепер нервові закінчення ростуть із швидкістю міліметр на місяць та намагаються зростися. Лікарі сказали, що з паралічем у цьому місці мені доведеться змиритися.

– Висока ціна.

– Ні, – відповів Харрі. – Це був бартер.

Еуне кивнув.

– Є новини про суд? – запитала Беата та підвелася, щоб покласти малюка до коляски.

– Ні, – відповів Харрі, милуючись її вправними рухами.

– Захист намагається добитися, щоб Лунн-Хельгесена беззаперечно визнали душевнохворим, – сказав Еуне. Він надавав перевагу терміну «душевнохворий», який давно вийшов з обігу в офіційних протоколах. Але він вважав його не просто делікатним, а й поетичним. – І досягне успіху, звісно. Інакше я вважатиму експертів із захисту ще гіршими психологами, ніж я сам.

– Так, але, незважаючи ні на що, довічне йому забезпечене. – Беата, киваючи, взялася розгладжувати дитячу ковдрочку.

– Шкода тільки, що довічне насправді не довічне, – пробурмотів Еуне і простягнув руку за склянкою, що стояла на тумбочці. – Що старшим я стаю, то більше схиляюся до думки, що зло – це зло, незалежно від діагнозу злочинця. Усі ми тією чи іншою мірою схильні до злочину, і схильність ця з нас вини не знімає. Адже ми, усі до єдиного, хворі і страждаємо на розлад особистості. І саме наші вчинки визначають, наскільки ми хворі. От кажуть: «рівноправність», але ж це нісенітниця, бо ми всі різні. Ми не рівні одне одному. Коли на кораблі починалася епідемія чуми, усіх, хто кашляв, негайно кидали за борт. Тому що справедливість – палиця на два кінці, як у філософському, так і в правовому сенсі. Все, що у нас є, – більш-менш вдала історія хвороби, друзі мої.

– Причому, – закінчив його роздуми Харрі, – у даному випадку довічна.

– Що?

– Невдала історія хвороби.

У палаті запанувала тиша.

– Я вам казав, що мені запропонували протез на палець? – запитав Харрі, помахуючи в повітрі правою рукою. – Але мені й так подобається. Чотири пальці. Як у мультяшки.

– А що ти зробив із пальцем?

– Та от, вирішив було передати його в дар Інституту анатомії, але вони чомусь відмовилися. Мабуть, доведеться його засушити та покласти на робочий стіл. У Хагена ж лежить японський мізинець. Гадаю, мій середній саме згодиться як сувенір від Холе.

Усі розсміялися.

– А як справи в Олега та Ракелі? – запитала Беата.

– На диво добре, – відповів Харрі. – Вони молодці.

– А Катрина Братт?

– Краще. Я відвідував її минулого тижня. Повертається на роботу в лютому. Поїде знову до відділу моралі до Бергена.

– Правда? А вона не почне від люті палити по людях?

– Ні. Усе не так, як мені уявлялося. Вона взагалі їздила на затримання з порожнім револьвером. Ось чому вона так рішуче натискала на спусковий гачок, що я чув клацання курка. Я мав здогадатися.

– Чому?

– Бо, коли переходиш з одного Поліцейського управління до іншого, здаєш свій револьвер, а там отримуєш новий та дві коробки патронів. А в столі Катрини я знайшов саме дві коробки, нерозкриті.

Трохи помовчали.

– Чудово, що вона одужала, – сказала Беата.