Ю Несбьо - Сніговик

Щось гупнуло, і навкруги все зробилося чорним.

Харрі завис у порожнечі, нічого не відчував, нічого не пам’ятав і сам був нічим.

А коли він знову побачив світло, то зрозумів, що хоче повернутися назад. Біль розлився по всьому тілу. Він лежав на спині у крижаній воді. Певне, він помер. Харрі поглянув нагору й побачив янгола у криваво-червоній сукні та з німбом, що виблискував у темряві. Поступово повернулися й сили. Дихання. І тут він побачив перекошене в паніці обличчя, роззявлений рот, з якого стирчав жовтий м’ячик, ноги, які щосили стискали брилу снігу. Йому захотілося просто заплющити очі. Але тут знову почувся звук, схожий на тихий стогін, – це осідав сніг.

Потім Харрі не міг навіть до пуття згадати, що, власне, сталося. Він пам’ятав тільки огидний запах – розжарена петля уп’ялася в шкіру.

Тої самої миті, коли сніговик розвалився, Харрі скочив на ноги. Ракель уже майже падала. Харрі підняв праву руку, одночасно лівою підхоплюючи її стегна, щоб не дати впасти. Він розумів, що вже пізно. Смерділо паленим м’ясом, кров полилася йому на обличчя. Він подивився вгору. Права його долоня стирчала між розжареною до білого петлею та її шиєю. Шия натискала на долоню, і петля все глибше входила в м’якоть пальців, як ніж у масло. Коли петля пройде крізь його пальці, їй дістанеться шия Ракелі. Біль обрушився на нього, тупий, глухий, спочатку неохоче, а потім усе наполегливіше, як молот на стінний годинник. Він щосили намагався випростатися. Треба звільнити праву руку. Засліпнувши від крові, Харрі підсадив Ракель вище на плече й підняв руку. Пальці намацали її шкіру, важке волосся, а потім їх обпекло розжареною петлею, але вони все одно дісталися до руків’я. Торкнулися вимикача. Повернули його праворуч. Але тут петля почала стрімко стискатися. Пальці знайшли іншу кнопку й натиснули. Звуки знову зникли, світло померкло, і він зрозумів, що зараз знову знепритомніє. «Дихай!» – наказав він собі. Вся справа в кисні. Мозку потрібен кисень. Але коліна все одно почали підгинатися. Біла петля стала червоною. А потім поступово почорніла.

Позаду він почув, як хрустить скло під великою кількістю ніг.

– Ми її тримаємо, – сказав хтось.

Харрі опустився на коліна прямо у забарвлену кров’ю воду, у якій плавали шматки снігу та невикористані пластикові петлі. У мозку то спалахувало, то згасало, наче там сталося коротке замикання.

Позаду нього хтось щось промовив. Він вловив тільки уривок слова, набрав повітря і простогнав:

– Що?

– Вона жива, – повторив голос.

З’явилися звуки. І запахи. Й інші відчуття. Він обернувся. Двоє людей у чорному всадовили Ракель на ліжко і зрізали з неї пластикові петлі, що зв’язували руки. І тут Харрі знудило. Він дивився, як блювотиння розтікається по воді, і мало не зайшовся істеричним сміхом: виглядало так, наче він виблював усе, що тут сталося. Він підняв праву руку і подивився на криваву рану там, де раніше був середній палець. Сам палець плавав перед ним у воді.

– Олег… – долинув до нього голос Ракелі.

Харрі виловив пластикову петлю і якомога міцніше затягнув навколо обрубка та навколо вказівного пальця, який теж був пропалений до кістки, але залишився на місці.

Він дійшов до ліжка, протиснувся між поліцейськими, накинув на Ракель ковдру й сів поруч. Вона дивилася на нього величезними, чорними від шоку очима. На шиї з обох боків кровоточили рани – там, де до шкіри торкнулася петля. Здоровою рукою він узяв її долоню.

– Олег, – повторила вона.

– З ним усе гаразд, – сказав Харрі, вона стисла його руку, і він відповів тим самим. – Він у сусідів. Усе скінчилося.

Вона безуспішно намагалася сфокусувати погляд.

– Обіцяєш? – прошепотіла вона ледве чутно.

– Обіцяю.

– Слава Богу.

Вона схлипнула, опустила голову й розридалася.

Харрі подивився на поранену руку. Цікаво, кров не тече через те, що судини перетягнуті, чи просто у нього більше не залишилося крові?

– Де Матіас? – тихо запитав він.

Вона підвела голову і подивилася на нього:

– Ти ж щойно обіцяв…

– Куди він пішов, Ракель?

– Я не знаю.

– Він щось сказав?

Вона обійняла його:

– Не йди, Харрі…

– Що він сказав?

По тому, як напружилося її тіло, він зрозумів, що кричить.

– Він сказав, що має покінчити з цим, – промовила вона, і на темні очі знову навернулися сльози. – І що фінал буде уславленням самого життя.

– Уславленням життя? Він саме ці слова сказав?

Вона кивнула. Харрі обережно вивільнив руку, підвівся й підійшов до вікна. Гарний вечір. Сніг припинився. Він поглянув на освічений монумент, який видно майже з будь-якого куточка Осло. Трамплін, наче біла кома, сяяв над чорним схилом. Або як крапка.