Ю Несбьо - Привид

— Усе спокійно, — сказав я.

Задні двері були всипані завісами та замками.

— Ти наче казав, що тут усього один замок! — сказав Бернтсен.

— Тут і дійсно був раніше один замок. Вочевидь, в Одіна розвинувся параноїчний страх.

План полягав у тому, щоби висвердлити замок електродрилем, а потім, перед тим як іти, всвердлити його назад, щоби не було видно слідів проникнення зі зламом. Така можливість і досі зберігалася, але часу для цього могло знадобитися значно більше. Ми взялися за роботу.

Через двадцять хвилин Олег поглянув на свій годинник і сказав, що ми повинні поспішати. Ми не знали достеменно, коли мала початися облава, знали тільки, що вона має розпочатися через певний час після арештів, а арешти мали початися вже досить скоро, бо Одін не захоче вештатися біля «МакДональдса», коли дізнається, що старий не приїде.

Цілих півгодини ми возилися з тими замками — втричі довше, ніж розраховували. Ми повитягували пістолети, начепили на голови панчохи й увійшли всередину, Бернтсен — перший. Щойно ми переступили поріг, як він упав на одне коліно і виставив уперед свою стрілялку, тримаючи її двома руками, наче якийсь довбаний спецназівець.

Під західною стіною сидів якийсь чувак. То був Туту. Одін залишив його на стрьомі, як сторожового пса. На його колінах лежав обріз рушниці. Але той сторожовий пес сидів, прихилившись головою до стіни, із заплющеними очима та відвислою щелепою. Ходили чутки, що Туту заїкався, навіть коли хропів уві сні, але зараз він спав міцно, мов немовля.

Бернтсен підвівся і, тримаючи перед собою пістолет, навшпиньки підійшов до Туту. Ми з Олегом пішли слідом, теж навшпиньки.

— Там лише одна дірка, — прошепотів мені Олег.

— Що? — пошепки запитав я.

Але потім сам здогадався.

Бо побачив останню з просвердлених нами дірок. І прикинув: а де ж друга?

— Матір Божа! — прошепотів я. Хоча второпав, що говорити пошепки вже не було потреби.

Бернтсен дійшов до Туту. І легенько його штовхнув. Туту завалився набік і гепнувся з крісла на підлогу. Він упав долілиць на бетонну долівку, і у нього в потилиці ми побачили округлий отвір.

— Свердло пройшло акурат крізь стіну в голову, — сказав Бернтсен. І вставив палець в отвір у стіні.

— От зараза! — тихо сказав я Олегу. — Це ж треба так! Один шанс із тисячі — і це трапилося.

Але Олег не відповів. Він витріщався на труп Туту так, наче вагався — чи то блювати, чи то ридати.

— Густо, — нарешті сказав він, — що ми наробили?

Не знаю, що на мене найшло, але я почав реготати. Кривоногий поліцай з масивною нижньою щелепою, відчай на обличчі Олега, приплюснутому тугою нейлоновою панчохою, і Туту з роззявленим ротом, Туту, котрий, як виявилося, таки мав мозок, який намотав на своє свердло Бернтсен. Я так реготав, що почав вити. Аж поки мене не хряснули по щоці так, що з моїх очей іскри посипалися.

— Візьми себе в руки, бо зараз буде ще один труп, — сказав Бернтсен, потираючи затерплу долоню.

— Дякую, — сказав я, і сказав цілком серйозно. — Давайте знайдемо наркоту.

— Спочатку треба вирішити, що нам робити з цим просвердленим вилупком, — заперечив Бернтсен.

— Надто пізно, — сказав я. — Тепер вони все одно дізнаються, що це було пограбування зі зламом.

— Не дізнаються, якщо ми затягнемо Туту в автомобіль і знову прикрутимо замки, — проскиглив Олег пронизливим переляканим голосом. — Якщо вони виявлять, що частина наркоти зникла, то подумають, що це він поцупив і вшився геть.

Бернтсен поглянув на Олега й кивнув.

— Маєш розумного напарника, Пусто . Ходімо.

— Спочатку наркота, — заперечив я.

— Спочатку — просвердлений вилупок, — сказав Бернтсен.

— Наркота, — повторив я.

— Вилупок.

— Сьогодні увечері я хочу стати мільйонером, ти, пелікан!

Бернтсен підняв руку.

— Вилупок.

— Заткніться! — то крикнув Олег. Ми ошелешено вирячилися на нього.

— Це — проста логіка. Якщо Туту не буде лежати в багажнику авто до того, як сюди припхається поліція, ми втратимо і наркоту, і нашу свободу. Якщо в багажнику лежатиме Туту, а не дурман, то ми втратимо лише гроші.

Бернтсен обернувся до мене.

— Схоже, Борис зі мною згоден, Пусто . Двоє проти одного.

— Гаразд, — кажу я. — Ви несіть труп, а я пошукаю дурман.

— Та ні, — каже Бернтсен. — Ми понесемо труп, а ти вимиєш за нами всі кізяки. — І він показав на раковину на стіні біля бару.

Я набрав відро води, а Олег з Бернтсеном вхопили Туту за ноги і поволокли до дверей, залишаючи за собою тоненьку цівку крові. Під спокусливим поглядом Карен МакДугал я зішкріб зі стіни мозок та кров, а потім вимив підлогу. Щойно я закінчив і вже був готовий кинутися на пошуки наркоти, як з дверей, що виходили на автостраду Е6, до мене долетів звук. Я спробував переконати себе, що той звук лунає деінде, а не тут. Може, мені лише ввижається, що звук стає дедалі гучнішим? То були сирени поліції.