Ю Несбьо - Привид

Харрі розчинив дверцята бару. Пусто. І він з полегшенням видихнув. Понишпорив у своїй кишені. Намацав фальшивий шлюбний перстень. І в цю мить почув якийсь звук.

Здається, це був той самий звук, що розбудив його.

Харрі підійшов до відчинених дверей льоху. Здається, це музика групи «Weather Report»? Він спустився сходами і пішов до дверей комори. Зазирнув усередину крізь металеву сітку. Стів Нібак висів, повільно обертаючись, наче космонавт у невагомості. Харрі подумав: може, то мобільний телефон у кишені Нібака діє як пропелер? Мелодія дзвінка — чотири ноти з композиції «Palladium» групи «Weather Report» — звучала немов виклик з того світу. Саме про це Харрі й думав, виймаючи телефон: що то телефонує Нібак і хоче з ним поговорити.

Харрі поглянув на номер, що висвітився на дисплеї. І натиснув кнопку відповіді. Впізнав голос чергової з прохідної Радієвого шпиталю: «Стіге, привіт! Це ти? Ти мене чуєш? Ми вже давно намагаємося тобі додзвонитися. Ти де? Ти мав бути на нараді, на кількох нарадах. Ми стурбовані. Мартін був у тебе вдома, але тебе там не знайшов. Стіге, ти де?»

Харрі натиснув кнопку і поклав телефон до кишені. Він йому ще знадобиться, бо телефон Мартіни промок у тунелі і вийшов з ладу.

Харрі взяв на кухні крісло і сів на веранді. Сидів собі, а в обличчя йому світило сонце. Витягнув пачку «Собранія», запозичену в Рудольфа Асаєва, встромив у рота ідіотську чорну цигарку і підкурив. Може, полегшає. Потім набрав номер, який він так добре знав.

— Привіт, Ракель. Це я.

— Харрі? Я не впізнала твого номера.

— У мене новий телефон.

— Усе пройшло нормально?

— Так, — сказав Харрі і мимоволі посміхнувся, зачувши в її голосі радість. — Усе пройшло нормально.

— Там спекотно?

— Дуже спекотно. Світить сонце, і я збираюся снідати.

— Снідати? А хіба у вас там не четверта дня чи щось у такому дусі?

— Ну, часовий зсув і таке інше… — відповів Харрі. — У літаку не зміг заснути. Знайшов нам чудовий готель. На вулиці Сукхумвіт.

— Ти навіть не уявляєш, як мені хочеться зустрітися з тобою, Харрі.

— Я…

— Стривай, Харрі, я не жартую. Я всю ніч не спала, думаючи про нас. Ми зробили правильно. Тобто невдовзі ми переконаємося, чи правильно зробили. А правильним у нашому рішенні є те, що ми збираємося переконатися в його правильності. Господи, уявляєш, Харрі, — а якби я сказала «ні»?

— Ракель…

— Я кохаю тебе, Харрі. Дуже кохаю . Ти мене чуєш? Ти чуєш, яке це просте, але водночас дивовижне й фантастичне слово? Треба справді кохати, щоби воно мало яскравий та неповторний вигляд — як, скажімо, яскраво-червоне плаття. Я тебе кохаю . Звучить не надто емоційно?

Ракель засміялася. Харрі заплющив очі і відчув, як найпрекрасніше у світі сонце пестило його шкіру, а найпрекрасніший у світі сміх пестив його вуха.

— Харрі, ти мене чуєш?

— Воістину чую.

— Дивно. Здається, що ти десь близько.

— Гм. А я невдовзі й буду дуже близько, люба.

— Скажи ще раз.

— Що сказати?

— Люба.

— Люба.

— М-м-м-м.

Харрі відчув, що на чомусь сидить. На чомусь твердому, що лежало в задній кишені його брюк. Він витягнув його. Фальшива обручка заблищала на сонці, мов справжнє золото.

— Ракель, — сказав Харрі, погладжуючи кінчиком пальця чорну щербину. — А ти не бажаєш вийти заміж?

— Харрі, не дурій.

— А я й не дурію. Бо знаю, що тобі ніколи не спаде на думку вийти заміж за збирача боргів з Гонконга.

— А чом би й ні? А за кого, по-твоєму, мені ще прагнути вийти заміж?

— Ну, скажімо, за цивільну особу, колишнього працівника поліції, який читає в поліцейському коледжі лекції про те, як слід розкривати вбивства?

— Щось несхоже на жодного з моїх знайомих.

— Можливо, ти з ним невдовзі познайомишся. І він тебе здивує. Траплялися й химерніші випадки.

— Ти ж завжди казав мені, що люди не змінюються.

— Якщо я зараз кажу, що люди дійсно здатні змінюватися, то це є доказом того, що змінюватися — можна.

— Ти диви, який говіркий парубок!

— Припустімо, що я маю рацію — чисто гіпотетично. Люди здатні змінюватися. І дійсно можуть залишати своє минуле в минулому.

— Ти хочеш сказати, що суворим прискіпливим поглядом можна змусити до панічної втечі тих привидів, які переслідують тебе?

— То що скажеш?

— На що?

— На моє гіпотетичне питання про заміжжя?

— Це що, пропозиція така? Гіпотетична? По телефону?

— Ти дещо перебільшуєш. Я просто сиджу на сонці й розмовляю з чарівною жінкою.

— А я перериваю розмову.