— Гаразд. Ви прагнули самотності, але розговорилися з Маріт Ульсен про сучасні стосунки.
— Просто так вийшло. Вона підійшла до мене й сіла поруч. Не надто вовкувата тітка, досить балакуча. Товста, але приваблива.
Слова пролунали так, ніби гармонійно доповнювали одне одного. Харрі зненацька спало на гадку, що, попри поширену норвезьку тенденцію до підвищення середньої маси тіла, Лене Галтунг, судячи зі світлини, худюща, як драбина.
— То вам, окрім розмови з Маріт Ульсен, більше нíчого розповісти? Навіть коли я покажу вам світлини тих, хто, за нашими даними, був там?
— Чом ні? — мовив Лейке, усміхаючись. — Гадаю, я ще щось згадаю.
— Отже?
— Коли я лягав спати в одній з кімнат, мусив увімкнути світло, щоб подивитися, яке ліжко вільне. Тож зауважив, що двоє вже спали — чоловік та жінка.
— Гадаєте, ви в змозі їх описати?
— Не те щоб описати, але я певен, що упізнав би.
— Он як?
— Знаєте ж, як воно буває: часом побачиш людину і відразу згадаєш обличчя.
Харрі знав, що Лейке має рацію. Опис за прикметами свідкам, як правило, давався важкувато, а от упізнавали зазвичай непомильно.
Харрі підійшов до шафи-картотеки, яку вони з Бйорном поставили у глиб кімнати, розкрив потрібні течки й витягнув світлини. Дав п’ять знімків Лейке, той узявся їх роздивлятися.
— Маріт Ульсен, — мовив він, простягаючи Харрі одну зі світлин. — А це наче двоє дівчат, які сиділи біля вогнища, але не певен. — Він віддав Харрі світлини Боргні та Шарлотти. А це, можливо, той хлопець — Еліас Скуг. Але у спальні нікого з них не було, я переконаний.
— Тобто ви не певні, що впізнаєте тих, з ким досить довго сиділи в одній кімнаті, але впевнені, що впізнáєте людей, котрих бачили всього кілька секунд?
Лейке кивнув:
— Вони спали.
— Хіба того, хто спить, впізнати легше?
— Ні, але вони ж на тебе не дивляться, адже так? Тож ніщо не заважає їх роздивитися.
— М-м-м… За кілька секунд?
— Може, трохи довше.
Харрі сховав світлини у течки.
— Чи маєте якісь імена? — спитав Лейке.
— Імена?
— Як я вже казав, я прокинувся першим, зробив собі кілька бутербродів на кухні. Там лежала книга відвідувачів, до якої я ще не записався. Тож, доїдаючи бутерброди, я розкрив книгу й прочитав імена тих, хто записався напередодні.
— Навіщо?
— Хтозна. — Тоні знизав плечима. — У туристичних хатинках інколи подибуєш знайомих. Я перевіряв, чи немає там когось.
— Знайшли?
— Ні. Але якби ви назвали на ймення тих, хто, як ви знаєте чи гадаєте, був там, може, я б і згадав, чи бачив їх у книзі відвідувачів. Розумієте?
— Розумію. Але, на жаль, ми не маємо ані імен, ні адрес.
— Не маєте? Та пусте, — відповів Лейке й почав розстібати вовняне пальто. — Тоді, гадаю, я вам не дуже прислужився. Хіба що тепер можете мене викреслити.
— М-м-м… — почулося у відповідь. — Оскільки ви вже тут, то я маю до вас ще кілька питань. Якщо маєте час.
— Я сам собі хазяїн, — сказав Лейке. — Принаймні поки що.
— Чудово. Кажете, у вас у минулому були проблеми. Чи не розповіли б ви коротко, що то були за проблеми?
— Я мало не вбив одного хлопа, — відверто зізнався Лейке.
— Гаразд, — мовив Харрі, відхилившись на спинку крісла. — А за що?
— Бо він на мене накинувся. Він стверджував, що я одбив у нього дівчину. Насправді вона не була й не хотіла бути його дівчиною, крім того, я не відбиваю чужих дівчат. Не маю потреби.
— Отже, він заскочив вас на гарячому і вдарив її?
— Себто?
— Я лише намагаюся зрозуміти, чому вам захотілося його убити. Якщо ви насправді цього хотіли.
— Він мене ударив. За це я й намагався його убити. Ножем. Я вже майже зробив це, аж тут кілька моїх друзів буквально відтягли мене від нього. Мене засудили за нанесення тяжких тілесних ушкоджень. Тож як за спробу убивства я ще легко відбувся.
— Чи ви усвідомлюєте, що ваші слова можуть накликати на вас підозри в убивстві?
— У цій справі? — Лейке недовірливо глянув на Харрі. — Жартуєте? Гадаю, у вас більше здорового глузду, хіба ні?
— Якщо вам забаглося вбити один раз…
— Насправді я прагнув цього не один раз. Мабуть, я так і чинив.
— Мабуть?
— У джунглях розгледіти вночі негра — річ непроста. Доводиться стріляти наосліп.
— І ви стріляли?
— Стріляв за часів грішної молодості. Відбувши покарання, я вступив на курси сержантів, а потому поїхав у Південну Африку, влаштувався там контрактником.
— А-а. То ви були найманцем у ПАР?
— Три роки. Власне, у ПАР я лише завербувався, позаяк воювали у сусідніх країнах. Там завжди воювали, й завжди був попит на професіоналів, а надто — білих. Чорні досі гадають, що ми розумніші, вони більше довіряють білим офіцерам, а не своїм власним.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу