Ю Несбьо - Леопард

Дівчина похитала головою.

— Чи увечері ван Боорст повернеться? Це дуже важливо, пані.

Вона поглянула на нього. Зміряла його поглядом. Повільним, з голови до п’ят. А потім з п’ят до голови. М’які губи розсунулись, показуючи зуби.

— You a rich man? [120] Ви заможний? (Англ.)

Харрі не відповів. Вона заспано блимала, чорні очі мутно блищали. Потім вона кривувато усміхнулась.

— Thirty minutes. Сome back then [121] Тридцять хвилин. Приходьте потім (англ.). .

Харрі повернувся у машину, сів на переднє сидіння, попросив Сола поїхати до банку й набрав номер Каї.

— Чекаю у залі прильоту. Жодних повідомлень, окрім того, що літак з Цюріха прибуває за розкладом, не було.

— Спершу я зареєструю нас у готелі, а потім повернуся до ван Боорста й придбаю те, що нам потрібне.

Готель розташовувався на схід від центру, на шляху, що йшов до руандійського кордону. Перед ресепшеном була стоянка, вилощена лавою та облямована деревами.

— Їх понасаджували після останнього виверження, — мовив Сол, ніби прочитавши думки Харрі, адже у Гомі майже не було дерев.

Номер для двох розташовувався на другому поверсі невисокої будівлі біля самісінького озера, мав балкон, що нависав над водою. Милуючись ранковим сонцем, що виблискувало на озерному плесі й відбивалося у металі бурильної установки вдалині, Харрі випалив цигарку. Зиркнув на годинника й пішов назад до стоянки.

Видавалося, ніби спосіб життя Сола досконально підпорядковувався млявому рухові транспорту, частиною котрого був і він сам: він їхав повільно, повільно розмовляв і руками рухав теж повільно. Він припаркувався біля церкви, далеченько від будинку ван Боорста. Заглушив двигуна й увічливо, проте рішуче попросив Харрі заплатити другу третину платні.

— Чи ти мені не довіряєш? — спитав Харрі, звівши брову.

— Я довіряю твоєму щирому бажанню мені заплатити, — мовив Сол, — але у Гомі грошам буде безпечніше у моїй кишені, а не у кишені Харрі. Прикро, але це так.

Харрі лише кивнув, почувши такі міркування, перелічив решту грошей, спитав, чи не має Сол у машині чогось важкого й невеличкого, завбільшки десь із револьвер, на кшталт кишенькового ліхтарика. Сол кивнув і відчинив бардачок. Харрі добув звідти ліхтарик, засунув його у внутрішню кишеню куртки й глянув на годинника. Минуло двадцять п’ять хвилин.

Він рушив вулицею, швидко крокуючи. Краєм ока зауважував чоловіків, які, озирнувшись, оцінювали його поглядом. Вимірювали на око зріст та вагу. Плавність ходи. Куртку, що трохи зсунулася набік, і вип’ячену внутрішню кишеню. Й нехтували нагодою.

Він підійшов до дверей, постукав.

Ті ж самі легкі кроки.

Двері розчинилися. Дівчина швидко глянула на нього й повз нього, на вулицю.

— Хутчіш заходьте, — мовила вона, — й, схопивши за руку, втягнула в помешкання.

Харрі зробив крок за поріг і зупинивсь у півтемряві. Усі штори були запнуті, окрім тієї, що на вікні над ліжком, де вона лежала напівгола минулого разу.

— Він ще не прийшов, — мовила вона простою, однак зрозумілою англійською. — Але скоро.

Харрі кивнув і глянув на ліжко. Намагався уявити цю дівчину у ліжку, по пояс під ковдрою. Світло, що осявало її шкіру. Але марно. Щось відвертало його увагу, щось було не те, чогось бракувало, чи, навпаки, була якась зайвина, якої не мало бути.

— Ви приїхали сам? — спитала вона, підійшовши ближче, й сіла на ліжко проти нього. Обіперлась рукою об матрац, так, що сукня зсунулася, оголивши плече.

Харрі роззирнувся, намагаючись утямити, у чому річ. І збагнув. У колонізаторові й експлуататорові королі Леопольді.

— Так, — мовив він машинально, ще не до кінця усвідомлюючи, що коїться. — Alone [122] Сам (англ.). .

Портрет короля Леопольда, що висів на стіні над ліжком, зник. Тут же сяйнуло в голові: ван Боорст не приїде. Він подівся туди ж, куди й портрет.

Харрі наблизився до дівчини на півкроку. Вона обернулася до нього, облизавши пухкі чорно-червоні губи. Тепер він зауважив, хто став наступником бельгійського короля. На цвяху, де раніше висів портрет, тепер пришпилили купюру. У чоловіка на банкноті було чуттєве обличчя й гарні, доглянуті вуса. Едвард Мунк.

Харрі усвідомив, що зараз трапиться, хотів обернутися, але щось підказало йому: вже пізно, бо він стоїть саме там, де й має бути за режисерським задумом.

Він радше відчув, аніж зауважив рух за спиною, але не відчув точного уколу в горло, лише чиєсь дихання біля скроні. Шия раптом стала мов скута кригою, спина скам’яніла, шкіра голови заніміла, ноги підігнулись, коли речовина дісталася мозку, й він знепритомнів. А останньою думкою, перш ніж його огорнула пітьма, було: дивовижно, як швидко діє кетаномін.