Проте «чоловічок» їх опанував и прийшов саме до молодого сищика.
І почав Олексій Богданович рити, так би мовити, у приватному порядку.
І таки дещо нарив.
Зібрав теку і пішов з нею до начальства — доповідь робити.
Похвалили.
Дали день на те, аби весілля відгуляв.
І пообіцяли включити в таємну роботу, набагато вищу за діяльність звичайного сищика.
Про весілля що ж сказати?
Весілля — свято.
Справа почекає.
Певно, про весілля тобі, рибонько, було б цікавіше послухати.
…Ольга Сироп’ятко, донька колишнього Крапчиного начальника, давно на Олексія оком накинула.
Ще у Фастові, коли приходив юний красень до батька, Миколи Панасовича, чаю посьорбати та про справи погомоніти. Та й він, досвіду любовного не маючи, милувався ніжною дівчиною. І, як сирота, що давно хатнього затишку не мав, мріяв про надійний свій тил, де б вистеляла стіл білим обрусом вірна дружина, зустрічала б на порозі після служби. Покохалися, одне слово.
І все як у романах: батько проти!
Чи задля канцеляриста він доньку виховував?
Але як пішов Олексій угору по службі та ще й до столиці перебрався, то на смертному одрі дав таки благословення.
Весілля тихе було.
Обвінчалися в Михайлівському.
Невеликою компанією прогулялися по Дніпру та й проводили молодят до щойно знятих мебльованих апартаментів.
А те, що біля дверей з ночі якийсь чолов’яга крутився — хіба таке помітиш у доленосний день?..
На ранок прокинувся Олексій уже не хлопчиком — мужем.
Помилувався, як юна дружина в подушку носиком вткнулась, накрив оголене плечико ковдрою, поцілував краєчок світлого пасма, щоби, не дай боже, не розбудити.
Узяв свою теку, комір під саме підборіддя застібнув, волосся пригладив — і до роботи.
Не терпілося на горло державному злочину наступити.
На порозі озирнувся.
Кімната вся сонцем залита, біла весільна сукня розкинулася на кріслі аж до самої підлоги, ніби морська хвиля або хмара небесна.
Пташки у прочинене вікно цвірінькають, сон золотий навіюють.
Ех, можна було б іще поніжитися біля молодої дружини. Власне, він саме так і вчинив би, але кликав Олексія борг честі.
Тихо-тихо вислизнув за двері, радіючи, що увечері чекатиме на нього тут медова казка. Досить, набувся сиротою, тепер усе інакше піде.
А хвилин зо п’ять чи, може, десять — якби ж то знати! — у шпарину, що між підлогою та дверима була, коричнева змійка полізла…
Доповзла до краю білої сукні, посунула під ліжко.
І вже не змійка — а ціле коричневе озеро підлогу вкрило.
У ньому і сукня, і звішене з ліжка подружнього простирадло, і краї портьєр вимокли.
А по тому озеру за мить запалали заграви.
Спочатку теж — змійками золотими, а потім уже цілим морем смертельного швидкого вогню.
У цей час Олексій у кабінеті начальства стояв і сумно слухав, як вичитує його обер-поліцмейстер. Мовляв, не лізьте, пане Крапко, не у свої справи, не чіпайте доброго імені славетного посла Вільгельма фон Айзена. Вивчені ваші доповіді, нічого в них слушного немає!
Сам пан німецький посол, з яким погомоніли «по душах», добряче посміявся.
Звісно, про добрий прийом, на якому посол по- дружньому подарував обер-поліцмейстеру дещо в конверті — так, «на розвиток» поліції, — Крапці знати не обов’язково. Та й про соколине полювання, де вони так гарно час провели, також.
Тож нехай пан посол краще над одним невігласом-сищиком сміється, ніж над усім департаментом!
«Можете бути вільним! І більше — ні-ні! Не тицяйте ніс у державні справи — крадіжками займайтеся!»
Так, рибонько, закінчилося те затишне життя, що один день та одну ніч усього і тривало.
Попіл лишився.
Попіл у серці…
І так очі запорошив, що наступного ж дня, взявши револьвер, попрямував Олексій Богданович Крапка, удівець і нещасливець, прямо на світський прийом до маєтку губернатора.
Проскочив повз лакеїв, що за поли його намагалися хапати: надто підозрілим їм здався цей молодик — з чорною, не відмитою від сажі щокою, у розстебнутому мундирі, без брильянтину на скуйовдженому волоссі.
Схопили було — та не втримали.
Пробіг цей навіжений крізь залу, туди, де в оточенні пані і панянок височив, мов Ейфелева вежа, поважний німецький посол, руку з кишені вийняв — а в ній револьвер.
Пан посол за панянками сховався.
Крик.
Ґвалт.
Як Олексію в панянок стріляти?
Скрутили його.
Повели.
Бал продовжився. Хоча настрій усе ж таки у багатьох було зіпсовано.
«То він від горя розум втратив…» — шепотіли сердешні пані і переказували страшну історію нещасного випадку, що стався вчора в мебльованих апартаментах пана Якименка…
Читать дальше