Ірен Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

— Так ви ж не просихаєте! — відказує та.

— Це я зуб полощу — лікуюсь…

— А до дантиста — не намагалися?..

— Горілочкою ж надійніше!

— Не брешіть: усі чоловіки дантистів бояться. Боягуз!

— А ваш дорогоцінний доктор — як там його, Шерл? — також?

— Доктора Шерла прошу не чіпати! — аж звивається від зазіхання на святе Муся. — Якби всі чоловіки були, як він, то… то… Жалюгідна ви особа! Акторчук!

— То — що б?! — не вгаває той.

…І все в такому дусі. Не дають одне одному гору взяти.

Енергійно крокує Муся подалі від нього: немає перед ким подружню пару вдавати.

Але — помилилася: якийсь дідько несе прямо на них двох запізнілих пияків — князя з купцем. Певно, за чаркою в салоні засиділись.

Ідуть, попід руки один одного тримають, наспівують.

Смикнув Олексій Мусю до себе, стиснув у обіймах, що та аж задихнулася. Ані рукою змахнути, щоб дати нахабі добрячого відкоша.

Щось крикнути хотіла, мовляв, допоможіть, люди добрі!

А той вже її цілує.

Засмикалась, нещасна, мов муха в павутинні.

А князь із купцем посміюються, навпочіпки тихенько повз проходять.

Пройшли нарешті.

Вирвалася Муся — і давай негідника кулачками молотити.

Ще й ногою копнула.

Доки той оговтувався, помчала до каюти і парасольку під ліжко запхала з думкою: нехай хоч ще раз спробує посягнути — вб’ю!

…Ранок видався рожевим.

Підсвічені лимонним золотом хмари висіли в повітрі, мов спущені на ниточках. На синіх хвилях гойдалися чорні, мов ієрогліфи, чайки.

А на верхній палубі стояла чарівна жінка в червоному кімоно і легких, розшитих бісером капцях на босу ногу.

І саме такий пейзаж — золоте море з чайками — малювала аквареллю на тонкому рисовому папері, припасованому до мольберта.

— Прегарна картинка… — замріяно прошепотів режисер оператору.

Ці дві ранні пташки вже стояли на капітанському мостику і зверху знімали, як прокидається пароплав.

— Звичайна стилізація. Я краще можу… — буркнув оператор.

— Я не про аркуш — про жінку! Зніми крупним планом.

А жінка вже вмочила пензлик в чорне — і по вертикалі малюнка попливли, трохи розтікаючись, химерні ієрогліфи.

До речі, не тільки кіношники поїдали пані Ванду Такіхасі вічком своєї «чарівної машини».

За скляними стінами салону вже поволі збиралася на сніданок публіка — з тих, хто виспався, не вживаючи на ніч зайвого.

Муся сиділа біля самого скла і теж спостерігала, як Ванда виводить на папері закарлючки.

А ще більше за тим, як розвивається довкола її ніжок червоне кімоно, як розсипається по плечах довге чорне волосся, не підібране в зачіску.

Чарівна пані нагадувала чайку: здавалося, ще мить — і вона злетить в рожево-золотий світанок. Уперше Муся пошкодувала, що немає в неї подруг.

А якби була вона, Муся, здатна на легке жіноче спілкування, то обрала б для себе саме таку, як ця малярка, що без усіляких умовностей капці на босу ногу одягає.

Тільки так подумала, як насупилась і відвернулась: до Ванди підходив її клятий напарник. Коли Муся до сніданку виходила, він ще спав, накривши голову ковдрою і підібгавши під себе свої довгі противні ноги.

А тепер вийшов, немов кіт на полювання.

Поглянув на сонце, чхнув.

Підбирається до художниці котячою ходою.

Муся презирливо губи скривила — про що може з нею розмовляти? Хіба що про погоду…

А Олексій дійсно вже стояв за спиною малярки і милувався легкими розчерками пензлика, а ще більше — як вітерець з тонкої шийки змійки чорного волосся здмухує.

— Не золотом багатий небосхил… — пробурмотів тихо, вглядаючись у намальований пейзаж.

Ванда обернулася, посміхнулась приязно:

— О! Ви вмієте читати ієрогліфи? — і лукаво тицьнула пензликом у другий рядок: — А тут що?

Олексій напружився, мов учень на уроці:

— Так… «Не золотом багатий небосхил»… Хвилиночку… — і продекламував далі: — «А світлом, що веде за обрій вічності…» Гм… Незле.

— Ви знаєте китайську? — з цікавістю озвалася Ванда.

— Я люблю китайську поезію, довелося дещо вивчити, — скромно вклонився Олексій.

Ванда простягнула йому руку:

— Ванда Такіхасі.

З вікна салону Муся побачила, як той схилився над ручкою малярки, і подумала: «Фу!»

Знову відвернулася, розглядаючи гостей.

По салону снували офіціанти, розносячи чайники і таці зі сніданком.

Половина пасажирів ще спали, але ранні пташки вже цвірінькали за своїми столами. Цікаво, якби дізналися, що тут відбулося вночі, подумала Муся.