Потім Віктор показав Сергієві, де що лежить і дав йому запасні ключі від квартири.
– Не турбуйтеся, – сказав, ідучи, дільничний. – Усе буде гаразд!
У Харкові стояли холоди. Віктор, зійшовши з потягу, відразу ж зрозумів, що гуляти по місту йому, швидше за все, не випаде – занадто легко він був одягнений. Улаштувавшись у готелі «Харків», він подзвонив кореспондентові «Столичної», відрекомендувався.
Вони домовилися про зустріч у кав’ярні під Оперним театром.
Наблизився вечір – час зустрічі, – і Віктор усе-таки пішов по Сумській до Оперового, пив його. Він замружився, протер руками очі, знову відкрив їх і побачив хлопця, котрий ішов коридором геть; у руці він тримав фотоапарат.
Віктор ще раз озирнувся, намагаючись зрозуміти: кого щойно фотографували. Але, крім нього і двох азербайджанців, у цій частині кав’ярні нікого не було.
– Виходить, це кавказців… – подумав він і знову ковтнув розведеного апельсинового соку.
А час минав. У високій склянці залишалося не більше ковтка. Віктор уже позирав на невідкриту банку пива, думаючи взяти ще одну і відкрити.
До столика підійшла дівчина в джинсах і шкірянці. На голові, показуючи бездоганну форму черепа, була туго зав’язана рокерська хустка з вузлом на потилиці. З-під вузла стовбичив хвостик каштанового волосся.
Вона присіла поруч і уп’ялася нафарбованими очками на Віктора.
– Ти не на мене чекаєш? – запитала і всміхнулася.
Віктор стрепенувся, напружився, зніяковів.
«Ні, – гарячково думав він. – Адже кореспондент – чоловік… Хоча, може, він надіслав її замість себе…»
Віктор побіжно озирнув дівчину, поглядом шукаючи торбинку або портфель, у якому вона могла б принести потрібні Вікторові папери, але при ній була лише маленька сумочка, в якій не помістилася б навіть пляшка пива.
– То що, любенький? Чи часу немає? – знову нагадала вона про себе, і Віктор відразу збагнув, що він чекає не її.
– Спасибі, – сказав він. – Ви помилилися.
– Я взагалі рідко помиляюсь, – мовила вона солодко, підводячись з-за столика. – Але буває…
Віктор залишився сам за столом, полегшено зітхнув і знову подивився на невідкриту банку пива. Потім на годинник. За чверть сьома. Час уже йому з’явитися.
Але власкор так і не з’явився. Опів на восьму Віктор спустошив банку пива і пішов.
Поїв уже в готелі, у ресторані. Потім піднявся в номер і знову подзвонив власкору, але довгі гудки не вгавали, поки Віктор не поклав рурку на місце.
Очі злипалися. Тепло готельного номера розслаблювало і присипляло. Вирішивши вранці передзвонити власкору, Віктор поклався на ліжко й відразу заснув.
У Києві знову мжичив дощ. Дільничний Сергій Фішбейн-Степаненко зайшов до квартири Віктора. Роззувся. У в’язаних зелених шкарпетках пройшов на кухню, витяг з морозильника рибину лосося, переламав її об коліно і половину поклав у полумисок, що стояв на низенькому дитячому ослінчику.
– Мишко! – гукнув він і прислухався…
Не дочекавшись на відповідь, він пройшов у першу кімнату, потім у відпочивальню. Там, за канапою, він і побачив, що оспалий чи зажурений Мишко стоїть проти стіни.
– Ходімо, ходімо їсти! – ласкаво покликав його дільничний.
Мишко подивився міліціонерові в очі.
– Нумо, ходім! – попросив дільничний. – Незабаром твій хазяїн повернеться! Ти сумуєш, ге? Ходімо!
Пінгвін неквапно поплівся в кухню, а Сергій, обережно ступаючи, пішов слідком. Провів його до полумиска на кухні, простежив за початком трапези, після чого з чистою совістю повернувся в коридор, взувся, одягся і вийшов під київську мжичку.
– Добре, якби день минув без викликів! – подумав він, поглядаючи на похмуре низьке небо.
Уранці Віктора збудила безладна стрілянина, що долинала з вулиці. Позіхаючи, він підвівся, подивився на годинник: восьма ранку. Підійшов до вікна – внизу стояв міліцейський джип і швидка допомога.
Підвівши погляд, Віктор зауважив синяву неба і блідо-жовте сонце, що показало свої перші промені з-за сірих сталінських будинків. Мала бути гарна погода.
Віктор сів до столика, на якому стояв телефон, набрав номер власкора.
– Слухаю? – пролунав жіночий голос. – Кого вам?
– Миколу Олександровича можна? – запитав Віктор.
– А хто дзвонить? – запитав жіночий голос.
– Це з газети… зі «Столичної»… – відповів Віктор, відчуваючи напругу в жіночому голосі.
– Як вас звуть? – запитав голос.
Щось тут було не так, і Віктор, відчувши дрож у руці, опустив рурку на місце.
Читать дальше