Андрій Курков - Пікнік на льоду

– Давай, – простягнув руку головний. – А це тобі від Федора, – він простягнув йому грубу течку.

– Ігоре, – наважився Віктор. – У мене… Тобто… Виявляється, я винний у смерті Якорницького…

– Отакої! – посміхнувся головний. – Ти справді гадаєш, що ти такий крутий?

Віктор подивився зі здивуванням на головного.

– Не переживай, я усе знаю… – сказав той уже приязніше.

– Усе? – перепитав Віктор.

– Ні, не все. Набагато більше. Ну, а Якорницький однаково туди збирався… То й заспокойся! Звичайно, було б краще, якби ти лише своєю справою займався.

Віктор ошелешено дивився на головного, його достоту збентежили слова шефа, щось заважало йому їх зрозуміти.

– Отож, нічого страшного немає… – проговорив він нарешті.

– У чому? У тому, що одним кланом з виходом на уряд поменшало? Заспокойся. Ти тут ні при чому, а якщо при чому, то лише крайком. Давай-но кави нап’ємось!

Головний по телефону замовив у секретарки дві кави. Потім, пожувавши замислено губи, знову пильно подивився на Віктора. – У тебе ж ні дружини, ні подруги нема? – запитав він.

– Нема, зараз нема… – визнав Віктор.

– Це погано, – півжартома похитав головою головний. – Жінки зміцнюють нервову систему чоловіків. Тобі саме час зайнятися своїми нервами!.. Гаразд, жартую.

Секретарка принесла каву.

Віктор поклав півложечки цукру, але кава однаково була занадто міцна і гірчила на язиці. Гіркота кави знову нагадала про недавню поїздку в Харків.

– А в Одесу мені треба буде їхати? – запитав рантом Віктор, згадавши про розмову з головним щодо поїздки до Харкова.

– Ні, не треба, – відповів шеф. – Хтось дуже не хоче, щоб ми займалися провінцією… Ну в нас і отут справ вистачить. Тож бо не переживай! У мене он водія недавно вбили – і то я спокійний, як танк, бачиш! Життя не така штука, щоб за неї боятися. Повір мені.

Віктор подивився на головного здивовано. Ігор Львович сидів у своєму директорському кріслі, у розкішному костюмі, французька краватка, важка золота шпилька на ньому. «Це він не дорожить життям?» – засумнівався Віктор.

– Нам треба буде з тобою перед Новим роком посидіти за пляшечкою, га? Не проти? – запитав він.

– З задоволенням, – відповів Віктор.

– Добро, – головний підвівся через стіл. – Чекай запрошення!

Степан Якович Підпалий мешкав на першому поверсі сірого сталінського будинку неподалік від метро «Святошин». Потупцявшись перед його дверми, Віктор подзвонив.

Його довго розглядали у вічко, а потім деренчливий старечий голос запитав:

– Вам кого?

– Мені потрібний Степан Якович, – відповів Віктор.

– А ви хто?

– Мені вашу адресу в зоопарку дали… – пояснив Віктор. – Я з приводу пінгвінів…

Попри те, що власне пояснення мети приходу здалося Вікторові ідіотським, двері відчинилися і неголений та на появу не такий вже й дід у синьому вовняному спортивному костюмі жестом запропонував увійти.

Віктор пройшов до просторої вітальні, посеред якої стояв старий круглий стіл зі стільцями.

– Сідайте! – не дивлячись на гостя, сказав хазяїн. – Вас цікавлять пінгвіни? – мовив він, дивлячись в обличчя Вікторові й одночасно навпомацки забираючи з брудної скатертини старий недокурок.

Він опустив руку з недокурком під стіл і знову поклав її перед собою на скатерку, але вже без недокурка.

– Пробачте, – звернувся Віктор. – Я хотів дізнатися: може, у вас є якісь книжки про пінгвінів…

– Книжки? – засмучено перепитав Підпалий. – Чому книжки? Я маю власні праці, ще не видані… Я понад двадцять років займався пінгвінами…

– Ви зоолог? – запитав якомога чемніше Віктор.

– Радше пінгвінолог, але, звичайно, в офіційному науковому реєстрі спеціалізацій такої спеціалізації ви, мабуть, не знайдете… – Підпалий пом’якшав. – А проте чому вас цікавлять пінгвіни?

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.