Андрій Курков - Пікнік на льоду

Соня розсміялася. Мишко, постоявши з похиленою набік головою, знову повернувся до полумиска і з’їв покладений туди шматочок картоплі.

– Йому смакує! – зраділо повідомила Вікторові Соня.

Допивши чай, Віктор одяг Соню і вони поїхали до зоопарку.

На вулиці сіявся сніг, було вітряно, і вітер увесь час дув в обличчя. Коли вони вийшли з метро, Віктор укутав Соню шаликом по самі очка.

За воротами зоопарку висіло оголошення про те, що в зв’язку з зимовими умовами відвідувачі можуть побачити тільки невелику частину мешканців зоопарку.

У зоопарку було малолюдно. Обравши покажчик «тигри», Віктор повів Соню по засніженій доріжці. Пройшли повз вольєр, на якому висів великий щит з намальованою зеброю, а поруч трафаретними буквами подавався опис тварини і її навички.

– А де звірі? – запитала, озираючись Соня.

– Далі, – відповів Віктор і усміхнувся дівчинці.

Вони пройшли повз ще кілька порожніх вольєрів зі щитами, що зображували їхніх недавніх мешканців. Попереду з’явився закритий павільйон.

Там, у клітках, за товстим залізним штахетом сиділи два тигри, лев, вовк і ще якісь хижаки. Навпроти входу висіло оголошення: «Тварин дозволяється годувати тільки свіжим м’ясом і хлібом». Ні того, ні іншого у Віктора і Соні з собою не було.

Вони пройшли вздовж кліток, зупиняючись потроху біля кожної.

– А де тут пінгвіни? – запитала Соня.

– Мабуть, тут нема… – відповів Віктор. – Хоча, давай пошукаємо, а раптом знайдемо!

Він спробував пригадати, де він бачив Мишка перед тим, як забрати його з зоопарку. Здається, це було трохи далі, за тераріумом і цементним барлогом бурих ведмедів.

Вони пройшли туди і побачили за штахетом порожній глибокий вольєр із замерзлим озером посередині. На щиті, що висів на штахеті вольєра, були намальовані пінгвіни.

– Ну, от бачиш, їх тут нема… – сказав Віктор.

– Шкода! – Соня тяжко зітхнула. – Можна було б привести сюди Мишка, щоб він з іншими пінгвінами дружив…

– Але бачиш, інших пінгвінів нема! – повторив, нахилившись, Віктор.

– А хто тут ще живе? – запитала Соня.

Вони гуляли ще цілу годину. Подивилися на риб і зміїв, на двох облізлих шулік і самотню довгошию ламу. Вже дорогою до виходу Віктор раптом побачив покажчик «Науково-консультаційний центр».

– Соню, зайдімо туди на хвильку, – попросив він. – Може, там нам про пінгвінів розкажуть?

– Ходімо! – погодилася Соня.

В одноповерховому будиночку вони постукали в єдині двері. Зайшли.

– Даруйте, – звернувся Віктор до сивої, але не старої жінки, що читала якийсь часопис, сидячи при столі.

– Слухаю, – вона відірвала погляд від часопису. – Ви до мене?

– Розумієте, – звернувся Віктор. – Трохи більше року тому я взяв у вас у зоопарку пінгвіна… У вас, часом, нема ніякої літератури про пінгвінів?…

– Нема, – відповіла жінка. – Пінгвінами у нас займався Підпалий. Коли їх роздали, його звільнили, і він усю літературу забрав із собою. Затятий був дід…

– Підпалий? – повторив Віктор. – А як його знайти?

– Запитаєте у відділі кадрів! – сказала жінка і знизала плечима.

– До речі, вам змії не потрібні? – запитала вона з цікавістю розглядаючи Соню. – Ми з січня ліквідуємо тераріум…

– Ні, спасибі, – відповів Віктор. – А де знаходиться відділ кадрів?

– Ліворуч від центрального входу, за туалетами.

Попросивши Соню почекати біля виходу, Віктор зайшов до відділу кадрів і ублагав їх дати йому адресу Підпалого. Згорнувши удвічі аркушик із записаною адресою і сховавши його в гаманець, Віктор узяв Соню за ручку і рушив з нею до метро.

Наступного ранку Віктор вирішив з’їздити до головного. По-перше, давно вже збирався відвезти нові тексти, а по-друге, хотілося покаятися, навіть не те, щоб покаятися, а просто пояснити головному, що і чому відбулося з Якорницьким.

– Ти вмієш сама вдома сидіти? – запитав він після сніданку Соню.

– Так, мене тато вчив, – сказала вона. – Двері нікому не відчиняти і по телефону нічого не говорити. До вікон не підходити. Правильно?

– Правильно, – сказав Віктор і зітхнув. – Але до вікон сьогодні можеш підходити.

– Справді? – зраділа Соня і відразу підбігла до балконних дверей, пригорнулася носом до скла.

– Ну, що там бачиш?

– Зиму! – сказала дівчинка.

– Я незабаром прийду, – пообіцяв Віктор.

Тричі йому довелося показати свою «кірочку», перш ніж він потрапив у кабінет до головного.

– Як життя? – запитав Ігор Львович.

– Нівроку… – не зовсім упевнено вимовив Віктор. – Ось, нові «хрестики» приніс…