Андрій Курков - Пікнік на льоду

Вийшов з будинку біля полудня. Купив свіжі газети, зайшов до гастроному по рибу для Мишка. Собі там же купив ковбаси й кіло бананів.

Повернувшись, переглянув газети, але в них не було відповіді на дзвінок головного. Натомість в очі впало кілька нових прізвищ. Відразу діставши загальний зошит, Віктор переписав до нього прізвища для подальшої роботи, але працювати не хотілося. Стан у нього був розслаблений. Сидів за кухонним столом, на якому лежав кульок із покупками. Віктор витяг з кулька банан.

Відкриваючись, рипнули двері на кухню. Зайшов пінгвін Мишко. Зупинився перед хазяїном. Подивився на нього благально.

– На! – Віктор тицьнув йому під ніс початий банан.

Пінгвін подався уперед усім тілом і відщипнув дзьобом шматок банана.

– Ти що, – здивувався Віктор, – мавпа? Дивись, отруїшся, а де я тобі лікаря знайду? Тут людям лікарів бракує! Ліпше я тобі риби дам!

У тиші кухні чулося прицмокування пінгвіна, що давав раду рибині тріски і дихання глибоко замисленого Віктора. Нарешті, тяжко зітхнувши, він підвівся, увімкнув радіоприймач. З динаміка вирвалася міліцейська сирена. «Радіоп’єса?» – подумав Віктор, але помилився. Це був репортаж із «бойовища». Цього разу «бойовище» лежало майже в центрі, на перетині вулиць Червоноармійської та Саксаганського. Віктор зробив гучніше і прислухався. Схвильований голос розповідав про плями крові на асфальті, про три швидких, що приїхали через півгодини після виклику, про сім трупів і п’ятьох поранених. За попередніми даними серед убитих знайшли заступника міністра спорту депутата Стоянова. Почувши прізвище, Віктор автоматично розкрив загальний зошит і перевірив записи. Свіжопокійний Стоянов у цих записах був. Віктор кивнув сам собі і, залишивши зошит відкритим, знову припав до радіоприймача. Але репортер продовжував перераховувати вже названі ним самим факти. Либонь, більше нічого не знав. Він пообіцяв повернутися в ефір з новими даними за півгодини і відразу його замінила жінка, яка приємним голосом сповістила прогноз погоди на вихідні.

«Завтра субота», – подумав Віктор і озирнувся на пінгвіна.

Працюючи вдома, він втратив відчуття відмінності між робочими і неробочими днями тижня. Хотілося – працював, не хотілося – не працював. Але все-таки частіше хотілося. Просто більше йому нічим було займатися. Писати оповідання або почати справжню повість або навіть роман не випадало. Він немов знайшов свій жанр і так затиснувся його рамками, що навіть коли не писав «хрестики», то думав про них, або ж плекав думки, стрункі й траурно ритмічні настільки, що хоч бери їх і вставляй у будь-який некролог у вигляді філософського відступу. Іноді він так і робив.

Віктор потелефонував дільничному.

– Лейтенант Фішбейн слухає! – пролунав з рурки виразний знайомий голос.

– Сергію? Привіт. Це Вітя.

– Вітя? – перепитав дільничний, мабуть, не пізнаючи.

– Хазяїн пінгвіна.

– О, так би й сказав! – Сергій зрадів. – Що чутно? Як там Мишко?

– Нормально! Слухай, ти завтра вихідний?

– Так, – відповів Сергій.

– У мене є непогана ідейка, підтримаєш? – з надією запитав Віктор. – Тільки потрібна машина, будь-який міліцейський «газик» підійде…

– Звичайно, якщо це не кримінально карне діяння… Тільки нащо тобі «газик», у мене «запорожець» є, – сказав Сергій і розреготався.

Морозяним суботнім ранком з червоного «запорожця», що зупинився на набережній Дніпра біля нижніх Лаврських садів, вийшли Віктор, Сергій та пінгвін Мишко. Сергій витяг з багажника щільно напакований рюкзак. Завдав собі на спину. Вони спустилися кам’яними східцями до замерзлої річки.

Дніпро був закатаний товстим шаром криги. На ній нерухомими тлустими воронами сиділи, витримуючи між собою «чемну» дистанцію, аматори підлідного рибальства. Кожний біля своєї ополонки.

Обираючи шлях так, щоб не турбувати рибалок, Віктор, Сергій та Мишко відійшли від берега і подалися в дніпровські льоди.

Вони йшли, пристаючи біля кожної незайнятої ополонки, але ці ополонки були або вже замерзлі, або завузькі.

– Ходімо до затоки! – запропонував Сергій. – Там десь моржі збираються…

Вони перейшли Дніпро, потім перетнули вузьку смужку землі – «хвостик» острова.

– Оно, поглянь! – Сергій показав рукою вперед. – Синя пляма – бачиш?

Вони підійшли і не встигли як слід озирнути величезну ополонку, край якої виднілося чимало слідів голих п’яток, як Мишко рвонув уперед і плавно, без бризок пірнув у воду.