Андрій Курков - Пікнік на льоду

Пішов у кімнату і подзвонив Мишку-непінгвіну.

– Усе готове! – доповів він йому. – Можеш приїздити.

Мишко приїхав не сам. З ним до квартири ввійшла маленька дівчинка з круглими допитливими вічками.

– Моя дочка, – сказав Мишко. – Не було на кого вдома лишити… Скажи дядьку Віті, як тебе звуть! – він нахилився до неї, почав розстібати ґудзики маленької рудої шубки.

– Соня, мені вже чотири роки, – проговорила дівчинка, дивлячися знизу вгору на Віктора. – А правда, що у вас пінгвін живе?

– Ну от, не встигла зайти, а вже… – Мишко зняв з неї шубку, допоміг їй стягнути з ніг чобітки. – Ну, ходімо!

Вони зайшли до великої кімнати.

– А де пінгвін? – знову запитала вона, озираючись довкола.

– Зараз, – сказав Віктор. – Зараз я його знайду!

Спочатку він пішов на кухню. Приніс Мишкові обидва свіжонаписаних «хрестики». Потім попрямував у спальню.

– Мишко! – гукнув він, зазираючи за темно-зелену канапу.

Мишко стояв на своїй підстилці, на складеній утроє старій верблюдячій ковдрі, уп’явшись у стіну.

– Ти чого? – запитав, похилившись, Віктор.

Пінгвін стояв з розплющеними очима.

– Занедужав, чи що? – подумав Віктор.

– Що з ним? – запитала Соня, нечутно підійшовши до канапи.

– Мишко, у нас гості!

Соня підійшла до пінгвіна і попестила його.

– Ти занедужав? – запитала вона.

Пінгвін смикнувся, повернув голову, подивився на дівчинку.

– Тату! – гукнула Соня. – Він повернувся!

Залишивши Соню з пінгвіном, Віктор повернувся до великої кімнати. Мишко, сидячи у фотелі, дочитував другий некролог. З виразу його обличчя Віктор зрозумів, що текст замовнику сподобався.

– Чудово! – сказав Мишко-непінгвін. – Зворушливо пишеш! Видно, що люди паскудні, а однаково їх шкода, коли читаєш… Ну що, чайком почастуєш?

Вони перейшли до кухні, де сіли до столу і, поки грівся чайник, балакали про погоду та інші неважливі речі. Коли ж чай запарили й розлили по філіжанках, Мишко-непінгвін простягнув Вікторові конверт.

– Гонорар, – сказав він. – Незабаром ще замовлення буде. Стривай, пам’ятаєш, ти про Сергійка Чекаліна писав?

Віктор кивнув.

– Видужав поки… Я йому факсом твій твір кинув… Йому, ніби, сподобалося… У кожному разі він був вражений!

– Тату, тату, – долинув з кімнати голос дівчинки, – він їсти хоче!

– Хіба він у тебе говорить? – посміхнувся, дивлячись на Віктора, Мишко-непінгвін.

Віктор дістав з морозильника рибину тріски, поклав у полумисок.

– Соню, скажи йому, що їсти подано! – жартома гукнув Віктор.

– Чуєш? – неголосно питала в кімнаті дівчинка. – Тебе їсти звуть!

Пінгвін перший зайшов у кухню, за ним слідком – Соня. Вона провела його до полумиска і з цікавістю спостерігала, як Мишко-пінгвін їв.

– А чому він сам? – запитала раптом Соня, підвівши голову.

– Не знаю, – відповів Віктор. – Та він не сам: ми з ним удвох тут живемо…

– І ми удвох з татком живемо… – сказала Соня.

– Базіка! – видихнув Мишко-непінгвін. Ковтнув чаю. Знову подивився на дочку. – Збирайся, час додому!

Похнюпивши голову, Соня вийшла з кухні.

– Треба буде їй щеня або кішку купити… – сказав, дивлячись їй услід, Мишко-непінгвін.

– Приводь її ще, нехай із пінгвіном бавиться! – запропонував Віктор.

За вікном усе було залите тушшю зимового вечора. Ледь чутний голос радіоточки віщав про події в Чечні. Віктор сидів за кухонним столом перед друкарською машинкою. Йому було самотньо, хотілося написати оповідання чи казку, хоча б лише для Соні. Але в голові звучала смутна прониклива мелодика ще не написаного «хрестика».

– Може, я занедужав? – думав Віктор, дивлячись на чистий аркуш паперу, що стирчав з машинки. – Ні, треба змусити себе хоч іноді писати короткі оповідання, бо я схиблю…

Згадалося кумедне веснянкувате личко Соні, стягнутий гумкою хвостик рудого волосся на маківці.

– Дивний час для дитинства, – думав Віктор, – дивна країна, дивне життя, в якому й розбиратися не хочеться, хочеться просто вижити та й годі…

За кілька днів Вікторові подзвонив головний і попросив бути обачнішим, до редакції поки що не приїздити і без потреби на вулицю не виходити.

Здивований дзвоником Віктор усе ще тримав слухавку біля вуха, хоча з неї вже з хвилину чулися короткі гудки. «Що трапилося?» – думав він, але при цьому в його вухах досі звучав голос головного, цілком спокійний і самовпевнений, як голос вчителя. Віктор стенув плечима. Всерйоз він цей дзвінок не сприйняв, але ранок сам по собі розтягся на дві зайві години. І голився він довго, і чомусь вирішив попрасувати сорочку, хоча вдягати її не збирався.