Андрій Курков - Пікнік на льоду

– Ти не зрозумів, – спокійним учительським голосом мовив Мишко. – Ми з тобою витягли спідню карту з-під карткового будиночка, і усе, що сталося потім, – це просто повний обвал. Тепер треба перечекати, доки вляжеться курява…

– Мені теж? – не без переляку в голосі спитав Віктор.

Мишко стенув плечима.

– Це справа індивідуальна, – сказав він, сам собі наливаючи чарку. – Але тобі, напевно, не варто переживати. Здається, ти під гарним захистом… Тому я до тебе і прийшов…

– Під чиїм?

Мишко розвів руками.

– Я ж не сказав, що точно знаю. Просто відчуваю. Не було б захисту – і тебе б уже не було…

Мишко замислився.

– Я тебе можу попросити про послугу? – за мить запитав він.

Віктор кивнув.

– Йди ти спати, а я ще тут посиджу… Подумаю…

Віктор пішов у відпочивальню. Ліг. Спати не хотілося. Прислухався до тиші квартири, але ніщо її не порушувало. Здавалося, усі міцно сплять. Раптом з вітальні долинув невиразний дитячий голос. Віктор прислухався. «Мама… мама…» – бурмотала уві сні Соня.

– А де насправді її мама? – подумав Віктор.

Зрештою він заснув.

За якийсь час з-за темно-зеленої канапи виборсався пінгвін і ліниво пішов до відкритих дверей до вітальні. Проходячи через вітальню, зупинився на мить біля сплячої дівчинки, подивився на неї уважно. Тоді почапав далі. Вийшов у коридор. Штовхнув наступні двері й ступив у кухню.

Перед ним на місці хазяїна сидів, опустивши голову на стіл, незнайомий йому чоловік. Він спав.

Кілька хвилин пінгвін дивився на нього, нерухомо стоячи в дверях. Потім розвернувся і пішов назад.

Годинник на тумбочці показував сьому. На вулиці було ще темно і тихо. Головний біль збудив Віктора, і він лежав на спині, дивлячись у стелю і думаючи про вчорашню розмову з Мишком. Зараз, попри головний біль, у нього з’явилося кілька питань до вечірнього гостя.

Віктор поволі, намагаючись не шуміти, підвівся. Одяг халат і пройшов у вітальню.

Соня ще спала. Вона була дбайливо укутана в сіре осіннє пальто Віктора, що доти висіло на вішалці в передпокої.

Віктор набрався духу і вийшов у коридор, зупинився перед відкритими дверима на кухню.

У кухні нікого не було. На столі лежала нотатка.

«Мені час іти. Лишаю Соню в тебе – відповідаєш головою. Коли курява вляжеться – з’явлюся. Мишко.»

Нотатка трапила його зненацька, і тепер він сидів за столом, уп’явши погляд у два рукописних рядки, і намагався вигнати з голови так і не загадані Мишкові питання.

За вікном сіріло – бляклий зимовий світанок намагався перемогти ніч.

У вітальні рипнула канапа, і цей звук відвернув Віктора від думок. Він повернувся, підвівся з-за столу. Зазирнув до вітальні.

Соня сиділа на канапі, терла очі. Нарешті вона відняла від них рученята і, побачивши Віктора, запитала:

– А тато де?

– Він пішов, – відповів Віктор, дивлячись на дівчинку. – Він сказав, що ти поки тут поживеш…

– З пінгвіном? – зраділа Соня.

– Так, – досить холодно сказав Віктор.

– У нас учора вікна розбилися… – сказала Соня. – І стало дуже холодно.

– У вас удома? – запитав Віктор.

– Так, – довірчо вимовила дівчинка. – Так голосно розбилися… Бу-бух!

– Їсти хочеш? – запитав Віктор.

– Так, тільки не кашу!

– А в мене немає ніякої каші, – визнав хазяїн. – Я сам мало їм.

– Я теж, – усміхнулася Соня. – А куди ми сьогодні підемо?

– Підемо?! – повторив Віктор і замислився. – Я не знаю… А куди ти хочеш?

– До зоопарку, – запропонувала Соня.

– Гаразд, – погодився Віктор. – Тільки я спочатку попрацюю годинки дві, а потім підемо…

На обід Віктор дав пінгвіну рибу, а собі й Соні насмажив картоплі.

– Я завтра куплю побільше харчів! – пообіцяв Віктор Соні.

– А я більше не з’їм, – сказала дівчинка, присуваючи до себе велику тарілку.

Віктор усміхнувся. Уперше життя зіштовхнуло його з чужим дитинством, і він придивлявся до цього дитинства з обережністю і цікавістю, немов ще сам був дитиною. Безпосередність Соні, її відповіді не те, щоб не до ладу, але якось по дотичній змушували Віктора усміхатися. Він їв і скоса стежив за дівчинкою, що їла картоплю радше з цікавістю, ніж з апетитом, роздивляючись уважно кожний наколотий на виделку шматочок. Вона сиділа навпроти, а між її спиною і плиткою стояв і порався біля свого полумиска пінгвін Мишко.

У якусь мить Соня повернулася і перенесла виделкою шматочок підсмаженої картоплі у полумисок пінгвіну. Пінгвін здивовано подивився на дівчинку і смішно схилив голову набік.