Андрій Курков - Пікнік на льоду

Він же провів Віктора до редактора.

– Ігор Львович, – відрекомендувався редактор, простягуючи руку. – Радий познайомитися.

Редактор був більше схожий на постарілого спортсмена, ніж на газетяра. Може, так воно і було, але, щоправда, у його погляді блискала така іронія, що з’являється радше від розуму й освіти, ніж від тривалих тренувань у спортивній залі.

– Сідайте! Коньячку? – він супроводив свої слова панським жестом.

– Ні, спасибі. Якщо можна, кави… – попросив Віктор, умощуючись у шкіряному кріслі, що стояло проти широкого «офісного» столу.

Редактор кивнув. Потім зняв слухавку і сказав у неї: «Дві кави».

– Знаєте, – знову заговорив він, приглядаючись до Віктора приязним поглядом, – ми вас оце допіру згадували, а вчора заходить до мене наш Борис Леонідович – завкультурою – та й каже: «Поглянь-но одним оком!» І подає мені ваше оповіданнячко. Гарне оповіданнячко… І саме тоді я згадав, з якого приводу ми про вас говорили. Оце й вирішив познайомитися…

Віктор слухав і чемно кивав. А Ігор Львович, перечекавши, посміхнувся і повів далі.

– Ви, Вікторе Олексійовичу, хотіли б у нас працювати?

– А що треба буде писати? – запитав Віктор, у душі заздалегідь перелякавшись нової журналістської каторги.

Ігор Львович хотів було відповісти, але тут зайшла секретарка з тацею, поставила на стіл чашечки з кавою, цукорницю. Редактор затримав слова, як подих, і почекав, доки секретарка вийде.

– Це справа конфіденційна, – мовив він. – Нам потрібний талановитий автор некрологів, майстер короткого жанру. Щоб містко, коротко і досить незвичайно. Розумієте? – він з надією позирнув на Віктора.

– Тобто я маю чергувати в редакції на випадок чиєїсь смерті? – неголосно й обережно запитав Віктор, немов боячись почути позитивну відповідь.

– Звичайно, ні! Робота набагато цікавіша і відповідальніша: треба буде створити з нуля картотеку «хрестиків» – так ми тут некрологи звемо – на ще живих людей, від відомих депутатів і бандитів до діячів культури. Але я хотів би, щоб ви писали так, як ще ніколи про мертвих не писали. Ваше оповідання мені підказало, що ви впораєтеся!

– А як з оплатою? – поцікавився Віктор.

– Почнемо з трьохсот доларів, графік роботи – вільний. Але я, звичайно, маю знати, хто у нас у картотеці. Ніяка випадкова автокатастрофа не повинна трапити нас зненацька! І ще одна умова. Вам доведеться писати під псевдонімом. Це, до речі, й вам на краще.

– А який псевдонім? – скоріше сам себе, ніж редактора, запитав Віктор.

– Придумайте самі, але якщо не спливе нічого на думку, можете підписувати поки «Група товаришів».

Віктор кивнув.

Удома перед сном Віктор пив чай і думав про смерть. Думалося йому легко. Та й настрій у нього був, звісно, радше до горілки, ніж до чаю. Але горілки не було.

Йому запропонували чудову гру. І хоча Віктор ще не знав, як виконуватиме нові обов’язки, присмак чогось нового і незвичного вже заполонив його почуття. А темним коридором бродив пінгвін Мишко, час від часу тицяючись у зачинені двері кухні. Нарешті Віктор відчув себе винним і впустив Мишка.

Той зупинився біля столу – його майже метрового зросту вистачало, щоб охопити оком усе, що знаходилося на столі. Він подивився на чашку чаю, потім перевів погляд на Віктора. Подивився на нього проникливо, як досвідчений партійний функціонер. Вікторові захотілося зробити пінгвіну щось приємне, і він пішов до ванної, пустив холодну воду. Пінгвін відразу причапав на звук струменя води і, не чекаючи, поки ванна наповниться, перегнувся і бухнувся до неї.

Уранці Віктор заїхав до редакції «Столичної», щоб одержати від головного редактора кілька практичних порад.

– Як відбирати героїв? – запитав Віктор.

– Простісінько. Подивіться, про кого пишуть газети. Можете й самі шукати і вибирати – адже вітчизна не знає усіх своїх героїв, багатьом подобається залишатися інкогніто…

Увечері, прикупивши усіляких газет, Віктор повернувся додому й вмостився біля кухонного столу.

Перші ж газети дали йому поживу для роздумів, і він, підкресливши у них прізвища Дуже Важливих Персон (ДВП), заходився переписувати їх для роботи до загального зошита. Роботи випадало багато: вже з кількох газет він виписав близько шістдесятьох прізвищ.

Потім пив чай і знову думав, наразі – про самий жанр. Йому здавалося, він уже бачить, як перетворити цей жанр на щось жваве і водночас сентиментальне, аби й простому колгоспникові, який прочитає про незнайомого небіжчика, набігла сльоза.