Андрій Курков - Пікнік на льоду

Приємна пауза у кав’ярні – ця зупинка між минулим і майбутнім з чаркою коньяку і філіжанкою кави – настроювала на романтичний тон. Він не почувався самотнім або нещасливим. Він був повноцінним відвідувачем, що задовольняє свою невеличку потребу у внутрішньому теплі. П’ятдесят грам справжнього коньяку – і от тепло вже посувається у двох протилежних напрямках – нагору, у голову, і вниз – у ноги. Думки уповільнюють свій плин.

Раніше Віктор мріяв стати письменником-романістом. Але навіть до повісті він так і не добрався. Хоча десь у теках лежить кілька незавершених рукописів. Та це їхня доля – так і залишитися незавершеними. Йому просто не щастило з музами. Вони чомусь не затримувалися в його двокімнатній квартирі достатньо довго, щоб він міг довести хоча б одну повість до кінця. У цьому й причина його жанрових невдач. Музи були напрочуд непостійні з ним. Або ж він сам винний, що обирав собі таких ненадійних муз. Аж ось, узагалі залишившись наодинці з пінгвіном, він однаково займався коротким жанром, за який, щоправда, тепер непогано платили.

Ґрунтовно зігрівшись, він покинув кав’ярню. На вулиці тривав дощик. День був сірий і сирий.

Перед тим, як повернутися додому, Віктор купив у магазині кілограм мороженого лосося – для Мишка.

Перед поїздкою до Харкова Віктор мав розв’язати одну проблему: з ким залишити пінгвіна Мишка. Напевно, пінгвін спокійно пережив би триденну самотність, але Віктор хвилювався. Він перебрав у пам’яті всіх знайомих (друзів у нього, на жаль, не було), але то все люди далекі й звертатися до них Вікторові не хотілося. Він почухав потилицю, підійшов до вікна.

На вулиці сіяв дощик. Біля парадного якийсь міліціонер розмовляв з бабусею-сусідкою.

Віктор пригадав старий анекдот про пінгвіна та міліціонера й усміхнувся. Підійшов до тумбочки, на якій стояв телефон. Взяв записник, відшукав телефон дільничного.

– Молодший лейтенант Фішбейн слухає, – відповів чіткий чоловічий голос на іншому кінці телефонної лінії.

– Пробачте, – запинаючись, підшукуючи слова, заговорив Віктор. – У мене до вас прохання… Я живу на вашій дільниці…

– Щось сталося? – перебив його дільничний.

– Ні. Будь ласка, не подумайте, що я жартую… Річ у тім, що я їду у відрядження на гри дні й мені нема з ким лишити пінгвіна…

– Ви знаєте, – дільничний говорив спокійним твердим голосом, – на жаль, мені ніде тримати вашого пінгвіна, я живу разом з мамою в готельці…

– Ви неправильно зрозуміли, – захвилювався Віктор. – Я хотів вас попросити тільки прийти зо два рази до мене й дати йому поїсти… Я вам лишу ключі…

– Це можна. Назвіть вашу адресу й ім’я, я до вас зайду. Біля третьої ви будете вдома?

– Так, буду.

Віктор сів у крісло.

Трохи понад рік тому тут, поруч із ним, на широкому підлокітнику фотеля зазвичай сиділа Оля, мініатюрна блондинка з кирпатим симпатичним носиком і вічно осудливим поглядом. Іноді вона клала голову йому на плече і немов засинала, поринала у мрії, де, можливо, йому місця не було. Йому дозволялося бути присутнім тільки в реальності. Але й у реальності він рідко почував себе потрібним їй. Вона була мовчазна і замислена. Що змінилося, відколи вона пішла, так і не пояснивши йому свій відхід? Тепер поруч стояв пінгвін Мишко. Мовчазний, але чи замислений? Що таке замисленість? Може, це лише слово для опису погляду?

Віктор нахилився і відшукав поглядом вічки пінгвіна. Уважно розглядаючи їх, він шукав у них ознаки замисленості, але бачив лише смуток.

Дільничний прийшов за чверть третя. Роззувся і пройшов до кімнати. Його зовнішність не відповідала його прізвищу: плечастий, ясноволосий і блакитноокий парубок, майже на голову вищий за Віктора, напевно, більше до місця в збірній з волейболу, ніж у міліції, а проте саме він був дільничним.

– Ну, де ваш звір? – запитав він Віктора.

– Мишко! – покликав Віктор і пінгвін вибрався зі свого закутка – з-за темно-зеленої канапи.

Підійшовши до Віктора, пінгвін з цікавістю подивився на міліціонера.

– Ну, ось Мишко, – сказав йому Віктор. Потім повернувся до дільничного.

– Пробачте, як вас звуть?

– Сергій.

Віктор затримав на дільничному погляд.

– Дивно, – сказав він. – Ви зовсім не схожі на єврея…

– А я не єврей, – усміхнувся дільничний. – Моє справжнє прізвище Степаненко…

Віктор стенув плечима і повернувся поглядом до пінгвіна.

– Мишко, – сказав він йому. – Цю людину звуть Сергій, і він тебе годуватиме, доки я у від’їзді.