Андрей Курков - Добрий ангел смерті

Все прояснилося дуже скоро. Я вийшов на площу, де російські прапори майоріли навіть над комерційними кіосками. І тут я побачив невеликі черги біля цих кіосків. У руках усі громадяни, що стояли тут, тримали плескаті бутербродні заготовки – поздовжньо розрізані булочні батони. Зупинившись і поспостерігавши, я зрозумів механізм святкування Дня міста. Громадяни просували у віконця кіосків свої довгі булки, а назад їх отримували вже вкритими ікрою. І при цьому ніяких документів у громадян не вимагали, з чого я зробив висновок, що знайди я зараз булку – я отримаю такий же халявний обід астраханського аристократа. Залишалося знайти булку. Спортивним кроком обійшовши навколишні вулиці, я зрозумів, що з булками я запізнився – всі булочні були зачинені, а бабуся, що проходила повз двері однієї з них, мені співчутливо повідомила, що хліб у місті закінчився ще вчора.

Зневірившись, я підійшов до кіоску, у якого на моїх очах розсмокталася черга.

– У вас булкі нє найдьотся? – запитав я.

– Ти что! – посміхнувся молодий хлопець-продавець.

– А чорново хлєба? Єсть очень хочеться, – признався я, тиснучи на жалість. – Я только с поєзда…

Хлопець зітхнув, не забираючи з обличчя посмішки.

– Дай-ка руку, – сказав він.

Я, не зовсім розуміючи що і навіщо, простягнув йому в віконце руку, думаючи, що покладе він мені в долоню який-небудь дармовий «снікерс». Але хлопець нахилився на кілька секунд, а потім я відчув, як по моїй долоні розповзається щось липке.

– Хоть так поєшь! – сказав він мені.

Я витягнув руку з віконця – мою долоню було намазано сантиметровим шаром чорної ікри.

Подякувавши своєму «годувальнику», я відійшов од кіоску, ще не зовсім розуміючи, як я буду це їсти.

– Подході єщо! – крикнув мені в спину хлопець.

Я йшов по вулиці, тримаючи у висячому положенні свою намазану ікрою долоню. Час від часу підносив її до рота і злизував язиком приємні солоненькі ікринки. Відчуття свята міста стало настільки явним, ніби свято це перенеслося всередину мене. Я вже не заздрив тим, хто заздалегідь запасся булками – мені теж було непогано. У випадкового зустрічного я запитав, як пройти до порту. Він зробив рукою жест сіяча, і я зрозумів, що порт тут величезний, і пішов слідом за напрямком його жесту, полизуючи свій односторонній бутерброд.

До вечора, злизавши з долоні всю ікру та обійшовши кілька величезних портових пристаней і не знайшовши жодного пасажирського теплохода, не знімаючи рюкзака, у знемозі я присів у парку біля пам’ятника Кірову. Було ще світло. Я розумів, що варто глибше поспілкуватися з місцевим населенням – і я знайду те, що мені треба. Але так не хотілося ні з ким спілкуватись – у мене вже був життєвий досвід випадкових зустрічей із випадковими наслідками. Був би це звичайний день, я б купив у газетному кіоску карту міста й усе б сам знайшов. Але всі кіоски, крім тих, у яких громадян намазували ікрою, були зачинені. І я сидів, відпочиваючи на зеленій парковій лаві, важкій, із чавунними литими боковинами. Сидів у цілковитій самотності й навіть громадян, які прогулювалися навколо, не бачив.

Відпочивши з півгодини, я вийшов із парку-скверу і знову опинився на міській вулиці. Озирнувся на всі боки і побачив відчинене кафе. Над входом висіла широка дерев’яна дошка, багато разів перефарбована. Підійшовши ближче, я зрозумів, що перефарбовувалася вона через часту зміну назв. Зараз кафе називалося «Моряк». Усередині світили неяскраві лампи, пофарбовані в червоний і жовтий кольори. Без усяких абажурів вони стирчали із пригвинчених до низької стелі патронів. На прилавку стояла батарея пляшок горілки – «Фронтовая», «Пугачёв», «Слезинка», «Каспийская волна»… Вибір назв тут точно був присутній, але горілки мені не хотілося.

– Чево? – прокуреним голосом запитала мене жінка за прилавком.

– Віно єсть?

– Портвєйн по тище за стакан.

Я взяв склянку рожевого портвейну, розлучившись із м’ятою російською тисячею. Присів за нестійкий пластмасовий столик. Притулив до стінки свій рюкзак. Сьорбнув зі склянки. Смаку не відчув, але відчув тепло, що побігло вниз по втомленому тілу.

У кафе забігла якась бабуся.

– Нюрка, одолжі трі тищі! – крикнула вона.

Буфетниця дала бабусі гроші, й та так само швидко вибігла.

Потихеньку попиваючи портвейн, я добрався до половини склянки і відчув, що п’янію. Треба було чимось закушувати, але алкогольна лінь уже розповзлася по тілу. Я машинально підніс до рота долоню з-під чорної ікри і лизнув її язиком. Смак ікри немовби в’ївся в шкіру, і я продовжував із задоволенням злизувати невидимі ікринки з долоні, запиваючи їх портвейном. Поки не заснув там же, сидячи, схиливши голову на хиткий стіл і цим зробивши його більш стійким.