Андрей Курков - Добрий ангел смерті

Уночі мене розбудив телефонний дзвінок.

– Чуєш, козел? – увірвався в мою сонну голову неприємний чоловічий голос із хрипотою. – Тебе просили вийти, але ніхто не просив зачиняти за собою двері! Ти нам тепер заборгував десять штук за зайві клопоти. Рівно через тиждень уночі до тебе підійдуть за зеленими. Якщо не збереш – твої проблеми. Квартиру заберемо.

– Хто це? – інстинктивно вирвалось у мене.

– Ти що не зрозумів? – обурився голос. – Якщо я щас скажу, хто це, з тебе буде не десять, а двадцять штук, лох поганий!

Короткі гудки вже долинали з трубки, а я все ще тримав її біля вуха. Сон пройшов, і на його місце просочувалося відчуття тужливої та брудної реальності.

«І чого я дійсно ці двері зачинив? Може, і втікати б не довелося, якби замок не клацнув…»

Туга опановувала мене. Ніч було зіпсовано, і хотілося вірити, що тільки ніч. Хоча ці десять штук, які з мене хтось хотів зняти за зачинені складські двері, не були схожі на жарт.

Я підвівся, повештався по кімнаті, освітленій тільки тьмяним нічним свіченням неба, що пробивалося крізь вікно і робило темряву доступною оку. Знову ніч виявилася марним часом доби – тепер уже мені не заснути.

Я взяв книжку-матрьошку і пішов на кухню. Зварив кави і сів за стіл. Витягнув із Толстого «Кобзар» і, все ще мружачись, звикаючи до кухонної лампочки без абажура, що вільно, як повішеник, хилиталася на дроті під стелею, розкрив цю книжку, яка принесла в моє життя щось несподівано світле і загадкове, що відволікає мене від тьмяної щоденної реальності.

Напевно, читати рукопис Гершовича було б цікавіше, але я боявся концентрації його думки. А тут, на полях «Кобзаря», кожен написаний дрібним почерком коментар мав вигляд окремої картинки, красиво оформленої, взятої в рамку, так що можна було цю картинку і розглядати й обмірковувати, не відчуваючи при цьому втоми думки.

«Чоловік усе життя бореться зі своїм нібито природним призначенням «бути сильним», він витрачає іноді все життя на свідоме вироблення цієї якості, підсвідомо ж завжди перебуваючи в пошуку захисту, якого може дати і дає йому тільки жінка. Всякий вияв природної чоловічої якості він присвячує пошуку цього захисту. У політиці цей природний процес використовується якраз для ін’єктування патріотизму, адже всякий монумент, споруджуваний батьківщині, зображує жінку, і часто у войовничій позі. Жінку – захисницю слабких, тобто чоловіків».

Гіркота кави осіла на язиці, й мені захотілося затримати цей смак до ранку – він і бадьорив, і відвертав увагу від запаху кориці, який, здавалося, вже витав по всій квартирі, куди б я не заходив.

Я знову перегорнув кілька сторінок.

«Любов до себе і до свого життя чоловік легко переносить на любов до жінки, намагаючись зробити її складовою частиною свого життя».

Ця думка здалася мені трохи банальною. Але, розуміючи, що всі ці записи робилися не для друку, я не звинувачував покійного мислителя в зайвому милуванні власними роздумами і втраті якості. Адже це відкриття він зробив для себе, і хоч для мене в ньому не було нічого нового, але тільки тому, що інтуїтивно я це і так розумів.

Я сидів, гортав «Кобзар» і читав коментарі Гершовича. Читав уже неуважно, не запам’ятовуючи і не оцінюючи його думки. Перечікував ніч. Поки завіса темряви за вікном не почала розсмоктуватися світанком, який наближався.

Уранці, згадавши про нічний телефонний дзвінок, я занепокоївся всерйоз. Денне світло мовби внесло реальність у погрози того, хто телефонував. Десять тисяч доларів – сума настільки велика, що не тільки віддати її, але і заробити було для мене чимось фантастичним. Але від загрози забрати замість грошей квартиру кинуло в холод. Мало того, що я продав двокімнатну на околиці, щоб купити однокімнатну в центрі, так тепер хтось збирається зробити мене бездомним! Я розумів, що дійсно поламав усі плани невідомим гостям, які рвалися на склад «дитячого харчування». Але на те я і був найнятий охоронцем… Хоча їм, звичайно, на це наплювати. Я навіть не знаю – пробралися вони туди врешті-решт чи ні.

Ні, твердо вирішив я, ні кроку назад. Грошей таких у мене немає, а квартири не віддам! Лежать у загашнику п’ятсот доларів – треба терміново ставити броньовані двері. Навряд чи вони будуть розрізати їх автогеном. А якщо і почнуть – я встигну міліцію викликати… Надія на міліцію викликала у мене посмішку. Але треба ж хоч від когось чекати захисту. Міліція могла захистити реальніше, ніж нова конституція, але вона не могла захищати мене двадцять чотири години на добу.