Андрей Курков - Добрий ангел смерті

– Сєбя, – пожартував я.

Другий митник примружився, повів носом.

– Ти што, коріцу на продажу вєзьош? – запитав він.

– Нєт.

Вони не повірили, і довелося мені їм теж показати свій рюкзак. Тут уже вони повелися з гідністю і лізти всередину рюкзака не захотіли.

Потяг знову засопів, застукав по рейках. За вікном проносилися ті самі пейзажі, тільки тепер російські. Нарешті вода в титані закипіла, і провідник приніс мені склянку чаю з «залізничним», практично нерозчинним цукром.

За цим чаєм, утупившись у безглуздий рух завіконного пейзажу, я подумав, що залишив позаду себе в Києві двоє зачинених металевих дверей і одну розкриту могилу. Не більше і не менше.

Солонуватий морський запах перебивав навіть звичний запах вокзалу. Над Астраханню світило сонце-альбінос, біле, немов розпечене до білого. Але спеки не відчувалося – можливо, через вітерець, що віяв із моря.

Я якось загальмовано відійшов від вокзалу в невідомому напрямку, просто роззираючись на всі боки й оглядаючись у незнайомому місті. Людей навколо майже не було, а ті, що все-таки потрапляли на очі, більше були схожі на бомжів або послідовників учителя Іванова: якийсь босий товстун у спортивних штанях, випнувши нескромний живіт як доказ нормального минулого, йшов мені назустріч. І пройшов повз.

Я звернув увагу на зайву кількість російських прапорів, розвішаних на будинках. Приємний звук прапора, що майорів під вітерцем, постійно супроводжував мене, вселяючи незрозумілу самовдоволену гордість, хоча мені самому було очевидно, що я тут чужинець, іноземець, випадковий мандрівник із дивною метою.

«Ах так! – раптово підказала думка. – Сьогодні ж субота! Хоча просто вихідного дня начебто замало для патріотичного прикрашання міста?!»

Розмірковуючи так, я йшов по якійсь вулиці. Потім, просто з цікавості, прочитав, що йшов я по вулиці Тольятті.

Десь над головою гучно відчинилося вікно – я машинально підвів голову і побачив, як жінка похилого віку провела по вулиці сонним поглядом, немов мітлою. Провела і знову сховалася, залишивши вікно відчиненим.

Місто прокидалося. Попереду показався транспарантик, що висів над пустельною дорогою.

Ну от, зрозумів я, на свято потрапив. Може, і мені з їхнього свята щось перепаде?

Але місто ще спочивало, хоча на моєму годиннику стрілки зустрілись і показали за десять хвилин десяту.

Хвилин через п’ятнадцять я побачив живу людську чергу, що впадала у відчинені двері булочної. Коли я підійшов до черги, по обличчях її членів пробігла стурбованість, і майже відразу я зрозумів її причину – з надр магазину гучний жіночий голос повідомив, що булок більше немає. На моїх очах сконцентрована крива лінія черги розпалась, і людиатоми помчали в двох протилежних напрямках. А ще хвилини через три, озирнувшись, я вже не побачив ні рештків черзі, ні відчинених дверей булочної – позаду лежала пустельна мертва вулиця.

– Ну гаразд, – сказав я собі голодному, – в свята зазвичай розгортають святкову торгівлю, тож що-небудь я таки з’їм перед тим, як знайду пором або корабель.

Через півгодини я якимись невідомими шляхами знову повернувся до вокзалу, хоча начебто і не звертав ніде – видно, місто було кругле, як земна кулька. Тепер біля вокзалу було жвавіше – може, ще якісь поїзди під’їхали, а може, люди просто вже почали прокидатися. Від вокзалу я цього разу пішов іншою, не менш широкою вулицею. І вже через десяток кроків побачив, що йде мені назустріч астраханець із небаченим бутербродом у руках. Це була поздовжньо розрізана булка, щедро намазана чорною ікрою. Він її тримав обома руками і на ходу з помітним задоволенням жував свій супербутерброд.

Те, що Астрахань – місто рибне, я і так знав, а тому сприйняв побачену картину як патріотичний випендрас. Але коли хвилин через десять я зустрів іще кількох громадян із такими ж бутербродами – серед них одну стареньку в лахмітті і з медаллю «За победу над Германией» на грудях, – вже задумався глибше. Тепер це було схоже вже не на простий випендрас, а на якусь благодійну акцію. Щоправда, від цього висновку я не став більш ситим, навіть якась заздрість до знедолених виникла – бач, згадали ж про них та ікрою нагодували на День міста!

Продовжуючи своє напівбезцільне ходіння, я помітив, що практично в усіх городян, що зустрічалися мені на шляху, в руках були схожі величезні бутерброди, щедро намазані ікрою. Не всі з перехожих із бутербродами нагадували своїм зовнішнім виглядом знедолених. Були серед них люди і цілком респектабельні.