Андрей Курков - Добрий ангел смерті

Об одинадцятій годині я вже зателефонував до фірми з виготовлення та встановлення броньованих дверей. До мене приїхав представник, зняв розміри, запропонував вибір замків. Тут же ми підписали віддрукований на комп’ютері договір, і залишалося мені жити незахищеним тільки два дні. Та й двері виявилися дешевшими, ніж я думав, – усього триста баксів.

Поставивши підпис на договорі, я відчув себе впевненіше. Помітив і свіжосвітне сонце за вікном, і горобине цвірінькання почув. Життя тривало, і треба було його продовжувати, беручи від нього максимум і віддаючи мінімум, аби того, що залишалося, вистачило надовше.

Минуло два дні, і квартира моя перетворилася на фортецю. Коли важкі броньовані двері було встановлено і я попрощався з двома майстрами, мене блискавкою вразило почуття свободи. Захищеність моєї квартири на деякий час передалась мені. І пішов я, захищений, прогулятися по вулиці.

Було близько другої. Сонце висіло над Софійським собором так, ніби збиралося падати. На місці укладання під асфальт невинуватого патріарха Володимира було порожньо, і я неспішно пройшов повз його небажану могилу, повз таємничий штаб охорони держкордону, з дверей якого час від часу з’являвся лисий чоловічок-боровичок із стільниковим телефоном у руці і саме з вулиці перед штабом вів свої, мабуть, секретні телефонні переговори. Але зараз і його не було. Тільки рідкісні, не організовані ні в мітинг, ні в ходу перехожі траплялися мені на шляху.

Я йшов і думав про це невиправдане відчуття свободи, яке дарували мені нові залізні двері. Несподівано поруч зупинилася «дев’ятка». Опустилося затемнене скло дверцят, і я побачив чоловіка років сорока п’яти в синій футболці.

– Чуєш, як до Бессарабки проїхати? – запитав він.

Я пояснив і потім провів машину поглядом. Номери у цієї «дев’ятки» були одеські.

Коли машина зникла з поля зору, зникло і моє почуття свободи та захищеності. І зникло, треба сказати, не дарма. Я почав із обережністю кидати косяки на всі боки і тут же накосив поглядом уже знайому чорняву парочку, яка зустрілася мені нещодавно разів три за день. Вусатий чолов’яга дивився на мене, а його подружка розглядала журнали за склом газетного кіоску.

«Знову випадковий збіг? – подумав я. – Чи вони живуть десь неподалік?»

Обійшовши навколо Золотих воріт, я повернувся додому.

Того ж вечора пролунав телефонний дзвінок.

– Як іде збір зелених? – запитав мене знайомий голос.

– Ніяк, – відповів я.

– Дивись, козел, ми тобі лічильник вмикати не будемо – не ті часи. Я тебе попередив: не буде десяти штук – переселимо тебе на дошку з назвою «Знайти людину». Зрозумів?

Відповіді на своє «зрозумів» мовець не очікував і відразу ж поклав трубку.

Настрій мій став безрадісним.

Ну яка користь із цих дверей, якщо я можу почуватися в безпеці, тільки зачинившись зсередини?

«Ні, – подумав я, – треба кудись ушитися на час. Квартиру зачинити й ушитися. Все одно рано чи пізно вони про мене забудуть».

І хоча сьогодення не надихало на туризм, я всерйоз задумався про те, щоб на час покинути улюблене місто. Треба було їхати, й їхати терміново. І якось само собою визначився напрям – на казахський берег Каспійського моря, на півострів Мангишлак, де колись стояло Новопетровське укріплення.

Збір речей відволік мене від неприємних відчуттів, що насунули після телефонного дзвінка.

Я засунув у свій китайський рюкзак рукопис Гершовича, три бляшанки з «дитячою молочною сумішшю», кілька бляшанок знайдених у кухонній шафі консервів. Зверху все це заклав одягом.

Потім сів на кухні з чашкою чаю. За вікном було вже темно, і ця темрява заспокоювала мене. Світ спить, думав я. Може, і вороги мої невідомі сплять? Саме час вислизнути з дому й розчинитись у цій темряві.

Так я і зробив. І світанок вже зустрічав у потязі Київ— Астрахань, у напівпорожньому вагоні з пом’ятим червонопиким провідником, який марно намагався розпалити вугілля в маленькій топці титана.

Близько полудня потяг зупинився на кордоні. Спочатку по вагону пройшли нудні українські митники. Один із них кинув на мене погляд і запитав з надією в голосі: «Що-небудь вивозимо?»

Я похитав головою.

– Ану покажи багаж, – зажадав він.

Я підняв свою полицю і показав йому худий рюкзак. По обличчю митника було видно, що він хотів сплюнути, але стримався.

Потім йшла російська митниця. Вони підійшли вдвох.

– Што ввозім? – запитав один.