Андрей Курков - Добрий ангел смерті

«Так, – подумав я. – Скоріше, це засіб для польотів, ніж молочна суміш…»

Посидівши трохи, я підійшов до залізних дверей і прислухався – за ними панувала тиша. «Значить, – подумав я, – це ніч… Що ж мені тепер робити? Посидіти до ранку? Чи спробувати вислизнути звідси зараз? Так, але чому сюди ніхто не прийшов за ці дві доби? Адже у Грищенка є ключі! Хоча навіть із ключами йому б не вдалося сюди ввійти, адже двері були засунуті зсередини на два засуви. Тільки я їх міг відчинити, але мене в певному сенсі не було. Може, він і приходив, стукав, телефонував…»

Хвилювання закрадалося в мої думки. Моя присутність на цьому складі нагадувала стан заживо похованого в склепі. Щоправда, у мене була можливість покинути цей склеп. Треба тільки мати деяку кількість удачі, щоб покинути це місце непомітно й забути про все, як про політ у космос, що не відбувся. Хоча, політ відбувся. Я його пам’ятав у найдрібніших деталях, а коли б я був художником, зміг би й намалювати деякі з метеоритів і комет, що зустрілися мені у відкритому просторі.

На стіні над умивальником висіло дзеркальце, і я підійшов до нього, щоб промити очі та подивитися на себе. Моє обличчя нагадало мені кадри хроніки з Освенцима. Можливо, це і було перебільшенням, але я ще ніколи не бачив у себе на обличчі таких величезних сіро-синіх кіл під очима і такого носа, що загострився по-покійницьки.

Вмиваючись холодною водою, я повернувся до столу. Не без огиди з’їв принесений із собою бутерброд з молочною ковбасою. Хліб уже задерев’янів, а ковбаса була така далека від свіжості, як я був у цей момент далекий від ситості.

Увімкнув електрочайник і знову подивився на бляшанку розчинної кави, а потім – автоматично – на «дитячу суміш».

«Ні, – подумав я. – З кавою почекаємо, а то ще один такий політ, і я помру від фізичного виснаження».

Я заварив собі чаю. Подивився на годинник – за п’ять хвилин четверта. Тиша. Навіть щури нічим не видають своєї присутності.

Покінчивши з чаєм, я поклав у свою сумку три бляшанки «молочної суміші». Навіщо я їх брав із собою? Напевно, хотілося ще коли-небудь «злітати в космос». Потім підійшов до дверей, знову прислухався і, нічого не почувши, акуратно відсунув важкі залізні засуви. Витримавши після цього паузу, я прочинив двері, й у щілину, що виникла, ввірвалося свіже нічне повітря – приємно прохолодне, як джин-тонік із льодом.

– Ну, пішов! – підбадьорив я себе і, розкривши двері ширше, вибрався в отвір. Потім так само тихо причинив двері і, діставши ключ, провернув його в замковій щілині. Важкий ригельний замок неголосно скреготнув. Я сховав ключ до кишені брюк і, пригнувшись, навшпиньках пішов під стіною будинку. Коли я вже майже дійшов до рогу, мені в спину вдарило світло раптово ввімкнених автомобільних фар. Я сіпнувся що було сили вперед, кинув себе за ріг і помчав, уже не оглядаючись у темряві на всі боки. Чув, як завівся мотор, і навіть здалося мені, що в якийсь момент звук його мене досягає, але коли я нарешті зупинився, захеканий, навколо було тихо.

«Утік!» – зрадів я, але всміхнутися не вийшло.

Я не просто втік, а й сумку з трьома бляшанками «молочної суміші» прихопив. Не випустив її з руки, незважаючи на пережитий жах реальної або напівреальної погоні.

І знову, повернувшись до своєї нової квартири в досвітній імлі, я почав день із прання одягу та прийняття ванни.

Поступово відмокнувши та остаточно опанувавши себе і ще сильніше відчуваючи колючий глибинний голод, я навіть не одягнувся, вийшовши з ванної кімнати. Тільки обтерся рушником і відразу – на кухню. Знайшов у холодильнику хвостик молочної ковбаси, бляшанку шпротів і охолоджений шматок чорного хліба. У міру того як мій шлунок наповнювався їжею, я починав відчувати холод. У квартирі не було холодно, але, мабуть, організм заново пристосовувався до земної атмосфери й температури після двох діб «космічних польотів». Перед чаєм я накинув на себе халат.

У халаті й чай здавався солодшим. Відчуття комфорту якось оживляло мене, і я вже поглядав на підвіконня, де в сіро-зеленій теці лежав рукопис Гершовича. Не знаю, якось по-іншому я дивився на нього тепер, після своїх несподіваних пригод. Але інтерес мій до ідей і думок цього покійного аматора-філософа не згас. Скоріше навпаки.

Я погортав рукопис, але вчитуватися в дрібний почерк не було сил. А тут іще згадав, що в коридорі лежить моя чорна сумка з трьома бляшанками «молочної суміші». Сходив туди, переклав бляшанки в кухонну тумбочку – все-таки, хоч що б там усередині було, але воно дуже їстівне!