Андрей Курков - Добрий ангел смерті

Повз ящики і стіл пробіг ліниво товстий щур. Я провів його глузливим поглядом. Увімкнув телевізор і пішов із чайником до умивальника, що був за три кроки – починався ритуал «включення» в роботу. Після чаю та кількох фільмів зазвичай складалися під стінкою в ряд чотири стільці, і я мирно засинав до ранку, до пробуджуючого дверного стуку, після якого у відчинені двері входив голова «Корсара» Грищенко зі старим портфелем-дипломатом, який давно втратив свої дипломатичні форми. Грищенку було років п’ятдесят, і зовні він скидався на класичного бухгалтера – товстуватий, кругловидий, лисуватий. Усміхатися він, здається, не вмів, але сам вираз його обличчя – вічно спантеличений – міг викликати усмішку в кого завгодно.

Пробігши поглядом просторе напівпідвальне приміщення, заставлене картонними коробками, на яких були наклеєні сині квадратики паперу із зображенням щасливого малюка, він зазвичай мені кивав. Це означало, що я – вільний. І я йшов на три дні та дві ночі до наступного чергування.

Цієї ночі мені не судилося виспатися на робочому місці. Спочатку в самій середині якогось бойовика задзвонив телефон. Я зняв трубку, але почув у ній лише чийсь хрипкий подих. На жарт це було не схоже і тому я терпляче запитував: «Алло!»

– Зачини двері! – пролунав незвично хрипкий голос Грищенка. – Підіпри їх чимось…

– Так вони зачинені! – сказав я, оглядаючись на важкі металеві двері, засунуті на два засуви.

Грищенко опустив трубку на важіль, навіть не попрощавшись. Я вчинив так само і продовжив дивитися в маленький чорно-білий екран, на якому щойно погані бандити продірявили на решето з автомата одного хорошого і на його білій сорочці виступили плями чорної крові.

Додивившись фільм до кінця, я згадав про недавній телефонний дзвінок і уважно оглянув склад. Вікон тут не було, так що в будь-якому разі двері були єдиним місцем, через яке могли сюди вдертися непрохані гості. Але двері ці були «складськими» ще з радянських часів, коли в країні на душу населення припадало не менш тонни товстого заліза. Щоб їх зовні зламати, довелося б підігнати танк. По стелі стелилася бляшана кишка вентиляційної системи, що зникала в стіні. Кишка була товстою, й іноді по ній бігали пацюки, використовуючи її як перехід в інші приміщення. Одного щура вистачало, щоб глухий гуркіт змусив вібрувати повітря. Картонні ящики, поставлені в кілька рядів один на один, підпирали цю кишку знизу, так що щурам нескладно було, піднявшись по картону, забиратися в отвори вентиляційної системи.

Але в цей момент на складі було тихо, і єдиний побачений сьогодні мною щур пробігся по підлозі мало не навшпиньки – нечутно і ліниво.

Я поклацав перемикачем програм і потрапив на середину якогось фільму про каратистів. Утупився в екран і вирішив, що на сьогодні мені вистачить і півтора фільмів перед сном.

Знову задзвонив телефон.

– Алло? – пролунав жіночий голос. – Віктора Івановича можна?

– Ви помилилися, – спокійно відповів я, не зводячи очей із бійки на екрані.

– Ну а кого можна? – весело запитала жінка.

– Це що, жарт?

– Ти, слухай! – різко і несподівано пролунав із трубки чоловічий голос. – Мені пофіг, як там тебе звати… Хочеш жити – відчиняй свої двері й забирайся короткими перебіжками. Зрозумів?

Інстинктивно я кинув трубку на телефон і зразу вимкнув телевізор. Виникла тиша допомогла мені зібратися з думками. Я зрозумів, що дзвінок Грищенка не був безпричинним. Щось відбувалося там, за межами складу. Але поки я був усередині – побоюватися мені не було чого.

Проте, я був наляканий. Якось навіть мені самому здалося дивним, що ось, минулої ночі мене вдарили на кладовищі лопатою по голові, та й узагалі – чим я займався? Розкопував могилу, хоч і чужими руками. І не боявся. А тут – зовсім інша реальність. І ось – я сиджу, як у фортеці, але боюся.

Я знизав плечима. Знову прислухався – було тихо.

Через хвилину знову задзвонив телефон. Я підняв трубку і тут же опустив її на місце.

Телефон знову задзвонив.

Цього разу я підніс трубку до вуха.

– Колю!.. Ти? – прохрипів Грищенко.

– Еге ж… Що відбувається?

– Ти не відчиняй нікому! Це покидьки!.. Я вранці під’їду! До побачення.

І знову короткі гудки.

Я поклав трубку на стіл. Подумав, що на цю ніч телефонних розмов мені вже вистачить.

Коли я дрімав, лежачи на виставлених у рядок стільцях, хтось застукав по дверях. Наполегливо і голосно.

Я лежав нерухомо на спині, в напруженні. Лежав і чекав тиші. Вона настала хвилин через двадцять. Але до ранку я так і не заснув.