Андрей Курков - Добрий ангел смерті

На початку дев’ятої, відчуваючи себе розбитим після безсонної ночі та нервових потрясінь, я заварив чай і ввімкнув телевізор. Всі свої дії я робив надзвичайно обережно і тихо, прислухаючись одночасно до будь-якого звуку, що долинав із вулиці. Щоправда, небагато звуків долітало до нутрощів складу дитячого харчування. Чути було, як проїжджали повз нього машини. Потім одна з них під’їхала і затихла десь поруч – здається, за стіною розташовувався ще один склад, а ось що було на верхніх поверхах цієї будівлі – я не знав.

Я пив чай і чекав, коли настане дев’ята година – час, коли зазвичай приходив Грищенко. Незабаром дев’ята настала. По телевізору пішла реклама зубної пасти, і я його вимкнув, ніби це могло прискорити плин часу.

Але Грищенка не було. Я подивився на всякі папірці, притиснуті листом прозорого плексигласу до поверхні канцелярського столу – візитки, якась накладна. Тут же був аркуш із телефонами нічних охоронців, включаючи мене, під ним – номер самого Грищенка. Я подзвонив йому, але на іншому кінці дроту ніхто не брав трубку.

О десятій я відчув себе незатишно. Пройшовся кілька разів по складу, поглядаючи на ці картонні ящики. Задумався про нічну метушню, через яку зараз боліла голова. І чого сюди ломитися? Невже через прострочене дитяче харчування?

Я підійшов до одного неповного штабеля і зняв верхній картонний ящик на підлогу. Після деяких сумнівів розірвав клейку стрічку, якою він був запечатаний по шву верхньої кришки, і заглянув усередину. В ящику лежали бляшанки з синіми наклейками, на яких безтурботно і почасти безглуздо всміхався якийсь іноземний малюк. Я взяв одну з них у руки, струснув. Почув важкий рух угору-вниз якоїсь борошноподібної маси – бляшанка була неповною, але в цьому не було нічого особливо дивного.

Із бляшанкою в руках я повернувся до столу і знову ввімкнув у розетку електрочайник. Іще раз пробіг очима наклейку і зрозумів, що у бляшанці – дитяча молочна суміш. Захотілося випити кави з молоком. Розчинна кава у мене була, а тепер з’явилось і сухе молоко, так що бажання моє виявилося цілком здійсненним.

Я розкрив бляшанку, насипав звідти в чашку порошку біло-жовтого кольору, потім додав ложку «Нескафе» і залив усе це окропом.

Зробив кілька ковтків і відразу на душі полегшало – і втома кудись поділась, і настрій поліпшився. Такої кави з молоком я ще жодного разу не куштував, і тут же виникла злегка злочинна думка – прихопити додому кілька бляшаночок цієї дитячої суміші. Може, для дітей вона і прострочена, але для кави виявилась якраз.

Після цієї чашки кави я знову приліг на стільцях, виставлених у рядок, не думаючи більше ні про нічну пригоду, ні про Грищенка, якого досі не було. Мене охопило відчуття польоту, і вже через кілька хвилин я мчав у незнайомому, повному різнобарв’я і химерних форм просторі, відкритому і безмежному. Повз мене проносилися метеорити, то жовті, то червоні, комети круто розверталися, залишаючи затухати позаду себе вигнуті вогняні хвости. Тіло легко підкорялося думкам – варто було тільки подумати, що треба звернути праворуч, аби уникнути зіткнення з якимось летючим предметом, як тіло вже повертало праворуч. Вперше я так чітко відчував єдність душі й тіла, та й саме тіло було невагомим і необтяжувальним, тіло було легке і легко кероване. Воно не вимагало зусиль, не вимагало роботи м’язів. Я летів і навіть не оглядався на землю, що залишилася внизу. Вона, мабуть, уже загубилася серед десятків інших дрібних небесних тіл.

Мій політ тривав не менше двох діб. А коли я «приземлився» й опинився в початковому положенні, лежачи на виставлених у рядок стільцях на спині, перше моє бажання було – закричати. Крім відчуття дикого голоду, все моє тіло знемагало від болю, від якоїсь задерев’янілості, що передавалася від кісток і суглобів просто в думки, в емоції. Я насилу підніс до очей руку, подивився на годинник – він показував пів на другу. І перше ж запитання, що виникло в моїй голові, було – які це «пів на другу»? Ночі чи дня? Для цього треба було встати, відчинити двері й визирнути на вулицю: якщо світло – значить, день. Найпростіше рішення, проте, виявилося важко здійсненним. Всістися на одному зі стільців мені вдалось, але це викликало такий приплив болю в попереку, що я зразу ж ліг у початкове положення. Через хвилин п’ять спробу повторив і небувалим для себе зусиллям волі втримався, незважаючи на біль, у сидячому положенні. Почав повільно рухати руками, здійснювати якісь мікровправи, напружуючи м’язи та розминаючи суглоби. На ноги встав години через півтори. Постояв, відчув легке запаморочення. Зробив свої перші кроки – до канцелярського столу. Нарешті вже сів за цей стіл, тупо дивлячись на телефон, трубка якого була знята й лежала поряд із електрочайником. Погляд на телефон розбудив у пам’яті ту безсонну ніч. Згадалась і заспокійлива чашка кави з «молоком». Погляд сам собою пішов на бляшанку «дитячої суміші».