Андрей Курков - Добрий ангел смерті

– А куда он пливьот?

– Рибзавод же ет, а нє корабль. Он будєт на Каспіі стоять, потом то лі в Ґур’єв, то лі куда єщо на отґрузку консєрв пойдьот…

– А как же я до Манґишлака?

– Там разбєрьошся, к нєму мноґо судєн подходят… У мєня там подружка, Дашка, работаєт. Она тєбє поможет…

Цією випадковою зустріччю я залишився задоволений. Навіть прокурений голос Нюри звучав для моїх вух приємно і дбайливо. До відходу рибзаводу я залишався в її кафе, допомагаючи їй і підмінюючи іноді. І ночував там же, віддаючи їй на ніч паспорт і залишаючись зачиненим знадвору. А через три дні відвела мене Нюра вранці в порт і передала з рук до рук своєї подруги Даші – круглолицьої жінці років тридцяти п’яти, схожої здалеку на яскраво вдягнену бляшанку згущеного молока.

Незграбна прямокутна багатоповерхівка плавучого рибзаводу відійшла від причалу в полудень. Я стояв на палубі третього поверху, і здавалося мені, що не рибзавод відплив од причалу, а саме місто відштовхнулося від нас і попливло куди подалі. Сонце цього дня було особливо шкідливим – висіло воно начебто невисоко, а пекло щосили. Залізо плавучого вайла було таке розпечене – хоч яєчню смаж. Духоту, що оточила рибзавод, міг розігнати тільки волзький вітерець, але повітря було нерухомим. Рибзавод не плив, а ледь помітно повз по гладенькій воді, так поволі повз, що навіть волзька поверхня не реагувала, залишаючись тривожно нерухомою.

– Ей, котік! Чево стоіш, пошлі в каюту! – гукнула мене Даша.

Я повернувся в каюту, яку до цього і роздивитися не встиг, лише рюкзак закинув і вийшов. Каюта була на дві особи, маленька, з квадратним віконцем, завішеним шматком салатної матерії. У кутку біля залізних овальних дверей був умивальник, під ним – відро для сміття. Під віконцем стояв столик із будильником і важкою попільничкою з литого скла. З боків каюти, як у купе поїзда, розташовувалися дві вузькі койки, акуратно застелені, з подушками, які стояли по-наполеонівськи одним кутом угору.

– Вон та твоя, – вказала мені Даша на праву койку. – Будєш дньом здєсь сідєть, а вєчєром, коґда народ п’яний, – ґуляй сєбє по палубам, только нє заблудісь!

– А плить долґо? – запитав я.

– Смотря куда, – розважливо відповіла Даша. – Тєбє ж до етово, до Комсомольца надо?

– До каково комсомольца?

– Ну, залів Комсомолєц.

– А зачем он мнє?

– Нюра сказала, што ти на Манґишлак хочеш? Так ето самая бліжняя точка, послє Ґур’єва ми туда пойдьом, а потом уже в друґую сторону, до Мумри…

Я замислився. Затока Комсомолець? І назва якась не казахська, та ще й невідомо, як мені звідти потім вибратися? Що там є? Порт? Місто? Рибальське село?

– Даш, а там што, пріставать завод будєт? – запитав я.

– А чево єму там пріставать? Нєт, рибу прімєм от тралєров, покрутімся дєнь-два і дальше.

– А как же я сойду?

– Доґоворімся с какім-нібудь судном, – упевнено пообіцяла Даша. – Ладно, сіді тут, єслі захочеш – водка в тумбочкє под століком, вода в кранє. Там же в тумбє консєрви, єслі проґолодаєшся. А мнє на лєтучку надо.

Плавно відчинились і зачинились важкі овальні двері. Я залишився сам. Присів на свою койку. Потягнувся до віконця і, відсунувши саморобну салатну фіранку, виглянув на волю. Перед віконцем, метрів за два, було видно пофарбований сірим бортик, за яким пропливав невидимий берег. Тільки смужка блакитного, пропеченого сонцем неба – ось і весь вигляд із вікна на знамениту волзьку природу.

Я приліг на койку і прислухався до тиші. Тиша виявилася досить гучною – якісь глибинні дзижчання та шуми, здавалося, звідусіль проникали в каюту. Але відсутність різких звуків робило ці шуми мирними, природними, як шум природи. Все це було хорошим фоном для роздумів.

Мені згадалося місто Астрахань, яке щойно відчалило. Згадалось із вдячністю. Я підніс праву руку до носа, понюхав долоню і всміхнувся сталому запаху чорної ікри. Потім автоматично підставив під ніс другу долоню, і тут уже міцний запах кориці переміг солоний запах ікри. Це мене не засмутило, навпаки – я немов отримав іще один доказ різноманітності життя та його запахів. І згадав Київ, Пущанське кладовище, теку з рукописом, витягнуту з могили. Далі згадувати Київ не захотілось, і я знову понюхав долоню правої руки. Мене потішило, як запах міг перемикати спогади та думки. Я всміхнувся недавньому минулому ледачою, трохи сонною усмішкою. І задрімав.

Увечері, повернувшись із роботи, Даша відпустила мене «погуляти». Щоб дійсно не заблукати – був у мене такий острах – я гуляв по своєму поверху. Вийшов на палубу і хвилин за двадцять не поспішаючи, зупиняючись і роззираючись, обійшов по периметру все громаддя плавучого рибзаводу. Обабіч нього рухалися назад, у бік Астрахані, далекі, але помітні, вбого обсипані зеленню береги. Почервоніле сонце зависло праворуч і видно було, як відступає воно під потужною повітряною хвилею вечірньої прохолоди. В повітрі пахло рікою, вітерець куйовдив волосся. Вечірня свіжа вологість бадьорила. І бадьорила, очевидно, не тільки мене. Усередині рибзаводу вирувало життя. З його надр по довгих залізних коридорах через завішені вікна кают просочувалися на палубу голоси, сміх, крики. І в міру того як сонце, опускаючись під вагою вечора, ставало ясно-червоним і слабшало, все голосніше лунали з надр рибзаводу ці голоси та шуми, і вже не виникало ні найменшого сумніву, що ось-ось вони вирвуться на палубу, вихлюпнуться за борт і де-небудь далеко, на одному з берегів який-небудь рибалка, сидячи біля багаття, обернеться на далеке плавуче чудовисько, що світиться десятками квадратиків вікон і розливається по вечірній Волзі безліччю голосів.