Андрей Курков - Добрий ангел смерті

– Свєт виключі! – попросила вона. – І водку допєй, єслі можеш. Нєхорошо сльози оставлять…

У пляшці дійсно залишалося на денці, і я вилив залишки горілки у свою склянку. Потім вимкнув світло і зі склянкою в руці пройшов внутрішнім коридором на палубний периметр. Обперся об бортик і подивився на воду, що мінилася чи то патиною, чи то старим потемнілим сріблом.

На небі горіли великі зірки. Три штуки. Висіли вони невисоко, а над ними мерехтів інший зоряний дріб’язок, незліченний, як нічна мошкара, що збилася навколо одного-єдиного дорожнього ліхтаря.

За моєю спиною горіло віконце чиєїсь каюти, за яким ішла гучна весела розмова. Дзвеніли склянки, згадувалися випадки з минулого – звичайні, що відбуваються з кожним по багато разів у житті. Але тут, під веселощі та горілку, вони слухались уважно і шанобливо, і навіть я постояв, завмерши, хвилин п’ятнадцять. Слухав і всміхався. Якийсь сільський вечір виходив. У руках – склянка із залишками горілки. На небі – зірки, за спиною – віконце, за віконцем – розмови.

Я допив горілку і, повернувшись у каюту, ліг і поступово заснув під неголосне, але наполегливе похропування Даші.

Наступного вечора рибзавод випливав у Каспій. Ранні зірки ненав’язливо і неяскраво поблискували на ще світлому небі. По периметру палуби прогулювалися трудящі плавучого гіганта. Я стояв біля бортика і дивився на воду – Даша сказала, що як тільки увійдемо в Каспій, вода позеленіє.

Повз мене з реготом пройшла компанія жінок, і в повітрі біля мене затримався запах свіжої риби. Але буквально через півхвилини свіжий солонуватий вітерець зігнав його.

Рибзавод погойдувався на невисоких хвилях, і це було для мене новим відчуттям. Раніше мені важко було б уявити, що хвилям виявиться під силу розгойдати це громаддя, але тепер я вже розумів, що Каспійське море може все: і освіжити, і нагодувати, і втопити…

– Ей, котік, нє простудішся? – пролунав за моєю спиною голос Даші.

– Так вєдь нє холодно, – не оглядаючись, відповів я.

– Тут такіє вєтєркі на Каспії – враз просквозят, – зі знанням справи сказала Даша. – Пойдьом лучше в каюту.

Вранці я прокинувся з важкою головою. Рибзавод усе ще погойдувався – видно, це і було причиною мого неспокійного сну і важкого пробудження. Даша вже була в цеху. На столику стояла бляшанка «Каспийской сельди», той самий куценький ножик і огірок.

«Дбайлива», – подумав я, дивлячись на залишений мені сніданок.

Попоїв, потім умився. Виглянув за фіранку назовні – небо полискувало свинцем. Схоже, що погода мінялася до гіршого.

Скільки мені ще пливти з ними?

Не те щоб подорож ця була неприємною, але просто її одноманітність починала мене втомлювати: одні й ті ж консерви, одне і те ж море. Тільки небо дозволяло собі міняти колір, а так усе те саме.

Десь у коридорі пролунав неясний, але дивовижно гучний механічний голос. Я підскочив до дверей, відчинив їх і прислухався.

«Фєльдшеру срочно прібить в трєтій цех!» – знову повторив механічний голос гучного зв’язку.

Цей голос іще разів зо три викликав фельдшера в третій цех, а потім знову стало тихо.

Несподівано, хвилин через двадцять у каюту прийшла Даша. Вона була одягнена в колись білий робочий комбінезон, на голові – зелена косинка. Обличчя червоне і в очах – вогники.

– Короткій дєнь! – з посмішкою сказала вона, стягуючи косинку і розсипаючи по плечах каштанове волосся. – Конвєєр остановілі…

– А чево? – запитав я.

– ЧП. Дєвчонкі п’яново Мазая в уґлу зажалі і ґоловку єму отрєзалі. Пока одні дєржалі, Машка ету ґоловку в дозатор бросіла, так што она с рибой в какую-то консерву попала… Там такой хай поднялся! – Даша розсміялася. – А он бєґаєт, конвєєр остановіл, начал банкі откривать – іскать срєді сєльді свой кончік…

– Ну і как, нашол?

– Ґдє там! Пятсот банок с лінії вишло – всє не откроєш, да і єслі б нашол, он што, єво обратно стал би прішівать? А?

Я знизав плечима.

– Сєйчас врачі всьо моґут прішіть, кромє ґолови, – сказав я.

– А ґдє у нас тут врачі? У нас тут одін фєльдшер – Коля, он раньше ветерінаром бил, а потом на людєй пєрєучілся. Он прішол, обліл Мазаю обрєзок зєльонкой і бінтом замотал – вот і всьо прішіваніє! Вот кто-то консєрву купіт! Ха! Подумаєт, што ето пєчєнь трєскі попала!!!

Веселощів Даші я поділити не зміг. Якось навіть сумно стало.

«Інша річ могили ночами розкопувати?» – єхидно зреагувала на мій настрій моя ж думка. «Ну, могили – це щось зовсім інше, – заперечив я їй. – У могилі коли хто лежить, так тільки мертвий, якому все одно – розкопають його могилу чи ні. Може, йому навіть приємно буде – бачиш, мовляв, і після смерті у когось до нього справа…»