Андрей Курков - Добрий ангел смерті

Стемніло швидше, ніж я очікував. Якось раптово мене обступила темрява, і цю темряву тут же підкреслив квадрат жовтого світла, що випав із вікна чиєїсь каюти. Я ще стояв, звикаючи до темряви. А поруч уже хтось зупинився – дві фігури, два вогники сигарет. Ці сигаретні світлячки то завмирали, то описували дугу – чітку й багаторазово повторювану – від бортика палуби до рота і назад.

Я прислухався, чекаючи зрозуміти з голосів, хто це був. Але вони мовчали. Мовчали хвилин п’ять. Раптом один вогник сигарети падаючою зіркою полетів за борт, і жіночий приглушений голос сказав: «Так етому козлу і надо!» Другий голос, жіночий також, але дзвінкіший, мовив: «Ага!» – і обидві фігури почали віддалятися від мене, залишивши позаду на поручні бортика згасаючий вогник. Я підійшов до нього і пальцем зіпхнув тліючий бичок за борт. Подививсь їм услід. Скреготнув залізний овал дверей, що виходили на палубу із загального коридору.

Я вирішив іще постояти. Номер каюти я пам’ятав і, перебуваючи на своєму поверсі, заблукати вже не боявся.

Хвилин через двадцять повернувся в каюту. Даша сиділа в ситцевому халаті на своїй койці. На столику стояла почата пляшка горілки, два гранчаки та велика чашка з холодною водою.

– Наґулялся? – запитала вона.

– Да.

– Вип’єш?

– Чуть-чуть…

Вона налила в склянки грамів по п’ятдесят.

– Паскудний дєнь сєводня, – поскаржилася вона, простягаючи мені склянку.

Я взяв склянку, сів на свою койку в узголів’ї, поближче до столика. Подивився на Дашу – хоч що б вона одягала, все одно дивовижна округленість її тіла наче випирала з цього одягу. Округленість ця була як би поздовжньою, тільки великі підійняті груди порушували відчуття всебічної гладкобокості.

– Ти чево впялілся? – з посмішкою запитала Даша. – Красівой баби нє відєл? Пєй уже!

Поцокались і випили. Даша схопила чашку з водою, запила. Потім простягла її мені. Я теж відсьорбнув.

– Єсть хочеш? – запитала Даша.

Я кивнув.

Вона нахилилася, клацнула дверцятами тумбочки під столом і витягла звідти бляшанку рибних консервів.

– Ет наші, – не без гордості сказала вона. – В маслє.

Вона вміло розкраяла бляшанку коротким саморобним ножем, яким зазвичай працюють шевці. Дістала з тумбочки дві виделки і передала одну мені.

Їли ми голосно і з задоволенням. Спустошили бляшанку за кілька хвилин. Потім вона запитала:

– Єщо?

Я кивнув, і історія повторилася. Після другої бляшанки на душі настало умиротворення. Ми випили ще грамів по п’ятдесят.

– Паскудний дєнь сєводня бил… – поволі мовила вона, опустивши на стіл чашку з водою. – Сначала конвєєр нє запускался, потом замиканіє в автоклавном цеху, потом етот козьол Мазай… інженєр по охранє труда… с утра п’яний і всєх подряд щупаєт… Нєт, штоб по-человєческі – вєчєрком, на палубє, а то прямо в цеху! І чево ти щупаєш, єслі он у тєбя вісіт, как покойнік? А? Чево щупать? Тьфу!

Я слухав Дашу, і хоч горілка трохи розслабила мене, але її слова змусили трохи напружитися, немов я опинився перед левицею, готовою до стрибка. Одначе хвилини через три я зрозумів, що мої побоювання марні. Даша переключилася з Мазая на укладку каспійського оселедця в бочки і тепер із азартом говорила про смак слабкозасоленої риби.

– Я тєбя туда ночью отвєду, когда всє п’яниє. Возьмьом із заґашніка і прямо у бочкі, ето – как в раю! нікоґда нє забудєш! Ти єщо вип’єш?

Я кивнув. Вона розлила горілку по склянках.

– Больше сєводня нє будєм, – сказала Даша, ховаючи порожню пляшку під стіл. – Економіка должна бить економной. Тєрпєть нє моґу ходіть, как тут прінято, по каютам под утро і випрашівать по сто ґрамм… Свойо должно бить своім!

Ми випили. Вона знову запила з чашки, потім відійшла до умивальника, набрала ще холодної води й повернулася до столика.

– Ти нє думай, я – нє п’ющая, ето так, для закалкі і борьби со врємєнєм… Дєлать-то тут нєчево. Пливьош, работаєш, пйош. А как домой прієдєм ілі гдє стоім – тут уже можно і культурно пожіть. Кніжку купіть, в кіно… Ти вот сам кніжкі чітаєш?

– Да.

– Хорошеє ето дєло – кніжкі чітать… – Даша кивнула і замовкла, замислившись.

– Только одново етово мало, – хвилини через дві додала вона, виринувши зі своїх роздумів і втупившись мені у вічі.

Очі в неї були карі.

У віконце каюти хтось постукав.

– Чево? – крикнула Даша.

– К тєбє можно? – запитав хриплуватий жіночий голос. – Поґоворіть…

– Нєт, нєльзя, Катька. Завтра в цеху наговорімся!

За вікном пролунали не по-жіночому важкі кроки, що віддалялися.