Андрей Курков - Добрий ангел смерті

А нічне завантаження тим часом тривало. Я стояв біля кремезного Вані, якому Даша доручила посадити мене на шхуну. Він уважно стежив за тим, що відбувалося, час від часу перекрикуючись із двома рибалками, що знаходились на шхуні. Нарешті він крикнув: «Всьо! Долґов нєт. Єщо етово парнішку возьмьотє до бєрєґа!» І при цьому він двинув мене рукою по плечу, від чого я сіпнувся. Чоловік унизу кивнув. Ваня кинув мій синьо-жовтий рюкзак униз, на шхуну. Рюкзак лунко гуркнув на палубу – Даша на прощання щедро насипала туди рибних консервів, і тепер він важив, мабуть, кілограмів п’ятнадцять—двадцять.

– Давай, приґай! – Ваня подивився на мене.

До шхуни було метрів три. Вона трохи гойдалася на хвилях. Мені зробилося страшнувато.

– Давай-давай, нє дрєйфь! – квапив Ваня.

Я переліз через борт і знову завмер, зависнувши над палубою шхуни.

– Давай, словят оні тєбя!

Я стрибнув, і дійсно, двоє рибалок спіймали мене, пом’якшивши моє приземлення.

– Марат, заводі! – сказав один із них другому.

Вони якось швидко зникли на цій невеликій шхуні, залишивши мене самого серед мішків, ящиків і повалених під правим бортом сіток із великими білими поплавками.

Шхуна здригнулась і почала відходити від височенного борту плавучого рибзаводу. Тут унизу, поруч із водою, було прохолодно. Я присів на мішок і тут же схопився – напоровся задом на щось гостре. Помацав руками й обімлів: у мішках поза всяким сумнівом була зброя – чи то гвинтівки, чи то автомати…

«Ось тобі й маєш! – подумав я, перебираючись і влаштовуючись на ящику з консервами. – Хороша шхуна, з уловом…»

– Ей, братан, сюда іді! – покликала мене фігура, що виглянула з боку стернової кабіни.

Я взяв свій рюкзак і пішов. Зупинився біля кабіни. Тут же був вхід у каюту, що розташовувалася під палубою.

– Стєпан, – простягнув мені руку чоловік, який покликав мене. – А там, за рульом, Марат…

– Коля, – відрекомендувався я.

– Випіть хочеш? – запитав Степан.

– Спасібо, нєт.

– Ну, захочеш – скажі. Ми-то самі нє пйом, но для ґостєй всєґда імєєтся… Ти, Коля, случайно нє маковий ґонєц?

Удруге я почув схоже запитання.

– Нєт, – сказав я, не знаючи, але здогадуючись, що може означати це словосполучення.

– Жаль, – поволі мовив Степан. – А то б тєбє работкі подбросілі… Да ладно, іді полєжі… Ми тєбя утрєчком висадім… Тєбє ж всьо равно ґдє? Лішь би от жілья подальше? Да?

Я кивнув.

Мене раптом стало хилити в сон: ця дрібна хвиля заколисувала. Я спустився в каюту і приліг на ближню койку. Тут же попливла перед очима якась кольорова пляма. Потім настала цілковита темрява – це я вже спав, чуючи працьовите бурчання дизелька, що сховався десь тут же, під підлогою каюти.

Крізь неміцний сон посеред ночі чулися мені якісь розмови, брязкіт заліза. Потім був удар, і я машинально втиснувся в ліжко, виставивши праву руку вбік. Але потім настало затишшя, і знову заколисуюче забурчав дизельок.

Вранці мене розбудили. Я вийшов на палубу, і перше, що кинулося мені у вічі – це відсутність брезентових мішків, у яких містилася зброя. Картонні ящики з консервами акуратно стояли, складені під лівим бортом.

– Вон твой бєрєґ! – сказав мені Степан.

Я подивився на пустельний, з відногами брудно-жовтий берег. Нічого привабливого в ньому не було. Раптове відчуття чи то розпачу, чи то розгубленості раптом скувало мене. Я мовчав і дивився вперед. Під ногами погойдувалася палуба, а жовтий безликий берег погойдувався метрів за сто від нас.

– Щас Марат подруліт, тут глубоко, можем совсєм блізко подойті. У тєбя вода єсть?

– Вода? – перепитав я, повертаючись зі свого заціпеніння.

– Пітьєвая.

– Нєт.

– Ну ти дайош… – Степан здивовано похитав головою. – Ладно, дадім тєбє балон.

Балоном він називав п’ятилітрову пластикову каністру. Він витягнув її з каюти і поставив поряд із моїм рюкзаком.

– Ето ж пустиня, – сказав він трохи роздратовано. – Тут тєбє ні крана, ні півной!

Я кивнув, даючи йому зрозуміти, що сам усвідомлюю свій ідіотизм. Треба сказати, що я дійсно в цей момент гостро відчув цей ідіотизм, завдяки якому опинився чорт-зна де і збирався через хвилин двадцять опинитися ще далі від доріг і від людей. На губах виникла нервова сухість. Я машинально взяв п’ятилітровий балон, відкрутив кришку і ковтнув води.

Стало якось не по собі. Але берег невблаганно наближався. Залишалося до нього вже метрів сорок чи тридцять. Кам’яне плато, підмите біля підніжжя хвилями і ними ж зализане, здіймалося метрів на два. Через нерівні проміжки верхня лінія плато порушувалась, і там уже хвиля облизувала каміння, що обсипалося вниз, а по ньому, як по сходах, можна було забратися вгору.