Андрей Курков - Добрий ангел смерті

У якийсь момент шхуну труснуло, і Степан, зігнувши шию в бік кабіни, крикнув:

– Марат, стопорі!

До берега залишалося метрів три.

– Давай твої вєщічкі сбросім, штоб нє намоклі, – сказав Степан, підходячи до рюкзака.

Розгойдавши вдвох рюкзак, ми викинули його на берег, потім поряд із ним упала і каністра з водою.

– Приґай! – сказав мені Степан, киваючи головою в бік берега. – Скоро солнце пріжаріт – за пять мінут висохнєш!

Я попрощався з ним і з Маратом, подякував їм та, відштовхнувшись ногами від борту, шубовснув у джинсах і футболці в каламутну каспійську воду.

– Ей, – гукнув мене Степан, коли я в обважнілому від води одязі вибрався на вузький бережок, що впирався в неглибокий вимитий хвилями грот. – Єслі што пєрєвезті надо – ми всєґда можем! Разищі! Шхуна «Старый товарищ».

Знову неголосно загарчав дизельок, і шхуна повільно попливла вліво, поступово збільшуючи відстань між собою і берегом. Я провів її поглядом, прочитав назву на борту. Помахав рукою, хоча на мене вже не дивилися.

У міру того, як «Старый товарищ» віддалявся, я все гостріше й гостріше відчував свою самотність. І ось уже коли і слід «товарища» розчинився в метушливих хвилях Каспію, до мене прийшов несподіваний спокій, почуття близьке до приреченості. Я перетягнув свої речі нагору, на це дивне кам’яне підвищення, як виявилось, укрите теплим піском. Озирнувся на всі боки. Присів на пісок поряд із рюкзаком і каністрою. Наді мною світило сонце, і вітерець, який ніс у собі запах Каспію, сушив моє волосся. Йти нікуди не хотілося. Не було в мене ні компаса, ні взагалі якихось знань про пустелю. Зате була вода і рибні консерви, але одне не замінювало іншого. Треба було налаштовувати себе на прийняття рішення, але я розумів, що ніяка логіка мені не підкаже – в якому напрямку йти. Треба було запитати у Марата або Степана, але у мене просто не вистачило на це розуму.

«Гаразд, поки що піду вздовж берега, – вирішив я. – Може, куди вийду?! Але спочатку треба висохнути…»

Я ліг на теплий пісок, повернувся на бік. Усе одно було якось неприємно в мокрому одязі. Я встав, роздягнувся догола – лише годинник на руці залишив – і, розклавши одяг на піску, приліг поряд і відчув себе господарем величезного нудистського пляжу.

Прокинувся від спеки. У перегрітій сонцем голові повільно бродили немов оплавлені думки. Це було схоже на тепловий удар. Я дотягнувся до футболки і накинув її на голову.

Одяг мій повністю висох. Я струснув джинси, і пісок легко з них обсипався. Але уявити собі, що в таку спеку я надягаю джинси, було важко. Подивився на сонце – воно висіло майже по центру неба.

Глянув на годинник і побачив під склом воду, під якою обидві стрілки застигли на дев’ятій ранку – часу моєї висадки на цей берег.

«Ну от, – подумав, – наближаюся до умов Робінзона…» Поступово моя голова, вкрита футболкою, охолола, і думки знову набули прочитувальної форми і розміреного ритму. Я зібрав увесь одяг у рюкзак, надів тільки спортивні труси на випадок непередбаченої зустрічі. Хоча кого я міг тут збентежити – навіть уявити важко. Рішуче озирнувся і, закинувши важкий рюкзак на спину, а в праву руку взявши каністру з теплою водою, пішов майже по краю кам’яного плато, що утримувало пісок від сповзання в Каспій. Пішов слідом за шхуною «Старый товарищ», яка давно вже перепливла горизонт.

Лінія берега, що повторювала край кам’яного плато, була порізаною і нерівною. Я швидко зрозумів, що іноді має сенс зрізати кути, якими плато вклинюється в води Каспію. Заощадивши сили на цих кутах, я пройшов не менше кілометра перш, ніж відчув біль у плечах і втому ступнів, які не звикли до руху по гарячому ворушкому піску.

Зупинятися на привал під палючим сонцем було справою нерозумною, і я, знайшовши черговий провал плато до моря, спустився на мокрий берег і сів у печері, видовбаній хвилями. Тут від раптового холоду по шкірі побігли мурашки. Перепад температур був неймовірний. Пахло вогкістю, морем. Сонцю цей шматочок берега був недоступний.

Я зняв рюкзак. Зітхнув, подивившись на червоні смуги від його лямок на плечах.

Захотілось їсти, і я дістав бляшанку «Каспийской сєльди». Розкривши її ножем, цим же ножем поколупався в шматочках риби і, не знайшовши нічого зайвого, пальцями перекинув шматочки риби в рот і запив її ж власним соком «с добавлением масла», як було написано на бляшанці. Запив їжу теплою водою з каністри – на язику залишився пластмасовий присмак. Щоб якось охолодити каністру, опустив її у воду біля берега, між двох каменів, які відвалилися колись від краю плато.