Поступово тіло моє звикло до прохолоди, гусяча шкіра пройшла, і бадьорість мало-помалу почала повертатися.
Я сидів на холодному камені. Дивився на море, на косі лінії хвиль, які спокійно і монотонно шліфували берег.
«Життя прекрасне…» – думалося мені, хоча думалось якось сумно і з іронією. Сам я іронізував над собою чи думка ця була якимось внутрішнім міражем, заподіяним спекою, – не знаю. Хоча якщо міраж виникає всередині, у формі думки, та ще й першого дня перебування в пустелі – це вже зовсім сумно.
Але мені не було сумно. Мені було спокійно і не хотілося ні рухатися, ні йти з цього затишного прохолодного куточка. Мені нічого не хотілося. Хіба що просто сидіти й дивитися на море, яскраве, блискуче на сонці, від якого я так добре сховався.
Не знаю, скільки часу я просидів біля моря, відпочиваючи і насолоджуючись відсутністю спеки. Годинник мій – хоч скільки я його тряс – іти не хотів. Вода з нього чи то вилилася, чи то випарувалася, залишивши із внутрішнього боку скла запітнілість, крізь яку ледве помітні були дві застиглі стрілки.
Щось мені підказало, що і на сонці вже не так жарко. Лінія горизонту начебто наблизилась і затремтіла сильніше. Певно, вечоріло.
Я витягнув із води каністру, надів рюкзак і знову вибрався на пісок. І дійсно – сонце вже опускалося. Пісочний горизонт потроху червонів. І саме повітря було вже не настільки сухим і гарячо-колючим.
Я продовжив свій шлях, і тепер мені йшлося набагато легше, ніж недавньою спекою. Це відкриття змусило мене згадати книжку, в якій мандрівники теж ішли через пустелю і йшли вони тільки вечорами та ночами.
«Що ж, – подумав я, – вперед і з піснею».
Заснув я пізно вночі, в темряві, над якою горіли, висвітлюючи одна одну, зірки. Пісок, дещо охоловши, зберіг у собі сонячне тепло. Повітря, мов ковдра, яку неможливо зняти, теж зігрівало мене. Я накрив голову футболкою.
Прокинувся від того, що відчув біля обличчя якесь чужорідне ворушіння. Злякано зірвав футболку і побачив маленького скорпіона. Різко відсунувся, мружачись од ранкового сонця. Скорпіон ліниво покрутився на місці й не поспішаючи зарився в пісок.
Це ранкове знайомство з місцевим тваринним світом підбадьорило мене краще холодної води, але вмитися теж не завадило. Я пішов до моря. Знайшов провальчик, спустився на берег і хлюпнув у обличчя кілька пригорщей прохолодного брудно-зеленого Каспію.
Поки було не дуже жарко, я вирішив, пам’ятаючи вчорашнє відкриття, використовувати цей час на дорогу, а коли вже пригріє сильніше – засісти в якомусь гроті на березі в очікуванні вечора.
Не поснідавши, я закинув рюкзак на плечі – він мені здався навіть важчим, аніж учора. Взяв у руку каністру і вже зібрався було йти, як раптом звернув увагу на якісь сліди на піску. Важко було зрозуміти природу цих слідів, адже пісок не зберігав чітких ліній і обрисів. Але сліди ці пройшлися навколо місця моєї ночівлі. Я подивився на сліди, які сам залишав на піску – те ж саме. Пройшовся вздовж своїх слідів до моря і побачив, що паралельно їм метрів за два—три такий же ланцюжок слідів опускався на берег по сусідній ущелині.
Спантеличений, я прислухався до навколишньої тиші, але було тихо, кришталево тихо.
Знизавши плечима, але все ще думаючи про ці сліди, я вирушив у дорогу.
Сонце піднімалось і вже починало обпікати мене, проникаючи навіть крізь накинуту на голову футболку. Вдалося мені пройти кілька кілометрів, не більше. Розуміючи, що ризикувати, граючись із сонцем пустелі, не варто, я спустився до моря і присів на прибережний камінь. Знову різкий спуск у тінь викликав рух холоду по шкірі, але цей холод пробігся по тілу приємною освіжаючою хвилею.
Я поснідав, випив води з каністри. Скупався в морі – чомусь учора мені це не спало на думку, а сьогодні, похлюпавшись у прохолодній воді, я дістав масу задоволення. І висох за якісь кілька хвилин, піднявшись на плато. А висохши, знову спустився до каменя. Сидів на ньому, стежачи за горизонтом і чекаючи вечора.
Далекий тремтячий горизонт схиляв до роздумів, і стан мій був у цей момент таким, що я спокійно сприймав усе, що зі мною відбувалось, і вже не злився ні на себе, що забрався в безживні місця з дивною авантюрною метою, ні на небіжчика Гершовича, якого я потривожив, а він мені ж підказав напрямок цієї подорожі. Втім, не через нього я вирушив сюди. Скоріше погроза невідомих мені бандитів, плани яких я порушив, підштовхнула мене в дорогу. Підштовхнула різко, навіть не залишивши часу на підготовку.
Читать дальше