Ю Несбьо - Таргани

— Бачите того чоловіка, за столиком у кутку? — спитав Холе, не підводячи очей.

Волер повернувся і поглянув на худого старого: той сидів, упершись поглядом у келих із червоним вином і погойдувався взад-уперед. Здавалося, він мерзнув.

— Тут його кличуть «останній із могикан». — Холе підняв голову й усміхнувся. Очі його нагадували біло-блакитні кульки в червоній сітці, і погляд його уперся Волеру в сорочку. — Військовий моряк, — вимовив Холе. — Раніше їх тут було багато, а тепер лишилася жалюгідна купка. Цього торпедували двічі під час війни. І він вважає себе безсмертним. Минулого тижня я знайшов його в заметі на вулиці Ґлюкстадґата, після того, як шинок зачинився. Навколо ані душі, чорна пітьма, мороз вісімнадцять градусів, а він спить. Коли я повернув його до життя, він лише глянув на мене і послав під три чорти. — Він зареготав.

— Чуєш, Холе…

— А вчора ввечері я підійшов до його столика і спитав, чи він пам’ятає, що з ним сталося: хай там як, а я врятував чолов’ягу від смерті на морозі. І знаєте, що він відповів?

— Холе, тебе шукає Мьоллер.

— Він відповів, що безсмертний. «Сам я можу, звісно, жити нікому не потрібним моряком у цій бісовій країні. Але з біса кривдно, що сам святий Петро нічого не вдіє». Ні, ви чули таке? Сам святий Петро…

— У нас наказ доставити тебе в Управління.

На столі перед Холе з’явився новий кухоль пива.

— Рахунок, Віро, — сказав він.

— Двісті вісімдесят, — відповіла та, навіть не глянувши в блокнот.

— Боже, — пробурмотів молодший із двох поліцейських.

— Решту можеш залишити, Віро.

— Дякую, — сказала вона й пішла геть.

— Найкращий сервіс у місті, — пояснив Харрі. — Тебе помічають одразу, не треба вимахувати обома руками.

Волер затиснув долонями вуха, так що на лобі натяглася шкіра й випнулася синя жила.

— Ніколи сидіти тут і слухати п’яні побрехеньки, Холе. Лишай ці останні півлітра…

Холе обережно підніс кухоль до губ і випив.

Волер перехилився через стіл, намагаючись говорити тихіше:

— Я знаю тебе, Холе. Я не люблю тебе, гадаю, давно слід було б вигнати тебе з поліції. Такі, як ти, лише псують довіру людей до поліцейських. Але ми прийшли не для цього. Нам наказано забрати тебе звідси. Шеф — людина добра, він хоче дати тобі шанс.

Тут Холе відригнув, і Волер відхитнувся назад.

— Який ще шанс?

— Шанс показати себе, — вставив молодший поліцейський, і на його обличчі з’явилася хлопчача усмішка.

— А я можу й тут показати, на що я здатний, — усміхнувся у відповідь Холе, знову підніс кухоль до губ і закинув голову.

— Хай йому грець, Холе! — Волер почервонів, дивлячись, як у того ходить туди-сюди кадик, перекочуючись по неголеній шиї.

— Що, задоволені? — І Холе грюкнув перед собою порожнім кухлем.

— Наша робота…

— …чхав я на неї. — Харрі застебнув пальто. — Якщо Мьоллеру щось треба, хай подзвонить мені або чекає, поки я прийду завтра на роботу. А зараз я пішов додому. Сподіваюся, що найближчі дванадцять годин не бачитиму ваші пики. Салют, панове!

Харрі підвівся з-за столу, випроставшись на всі свої метр дев’яносто, і трохи хитнувся.

— Ото ще клятий туз, — прошипів Волер. — Невдаха. Якби лише газетярі, які писали про тебе після Австралії, знали, як мало справ…

— Яких справ, Волер? — Холе продовжував усміхатися. — Відгамселити підлітків напідпитку за панківський гребінь на голові?

Молодший поліцейський крадькома глянув на Волера. Торік у Поліцейській академії пліткували про якихось молодих панків-анархістів, яких затримали за те, що пили пиво в громадських місцях, і відгамселили в камері апельсинами, зав’язаними в мокрий рушник.

— Почуттям корпоративної солідарності ти ніколи не вирізнявся, Холе, — заявив Волер. — Ти думаєш лише про себе. Усім відомо, хто саме був за кермом тієї автівки в районі Віндерена. І чому доброму поліцейському розтрощило череп об придорожній стовп. Та тому, що ти пияк і сів за кермо під чаркою, Холе. Тобі пощастило, що в нашому Управлінні цю справу притримали, а шкода, варто було б згадати й про родину загиблого, і про думку колег…

Молодший поліцейський був новеньким і старався щоденно брати з усього уроки. Сьогодні він, наприклад, дізнався, що нерозумно ображати співрозмовника, гойдаючись на стільці, бо стаєш беззахисним, коли той раптом нахиляється вперед і вставляє тобі окуляри правицею. Кривдник валиться на підлогу, але відвідувачі «Шрьодера» затихають лиш на мить, а потім голоси гудуть знов.