Ю Несбьо - Таргани

— Гаразд, Харрі. Подивимося, що вийде. Але коли вже ти завинив, я змушений вжити заходів, яких від мене давно чекають в Управлінні. Ти розумієш, що це означає?

— Як тут не зрозуміти, — усміхнувся Харрі. — Що за робота?

— Сподіваюся, літній костюмчик висить готовий і ти пам’ятаєш, куди поклав свій паспорт. Твій літак відлітає за дванадцять годин, і ти будеш дуже далеко звідси.

— Що далі, то краще, шефе.

Харрі сидів на стільці біля дверей тісної соціальної квартири в районі Соґн. Сестра, притулившись біля вікна й дивлячись на сніжинки, що кружляли в світлі вуличного ліхтаря, кілька разів шмигнула носом. А оскільки сиділа вона спиною до Харрі, то він не міг зрозуміти, чи це застуда, чи їй сумно від близького розставання. Сестра жила тут уже два роки і добре давала собі раду. Після того, що з нею сталося — зґвалтування й аборт, — Харрі, взявши із собою дещо з одягу й туалетне приладдя, перебрався до її оселі. Пробув він там лише кілька днів, а потім вона заявила йому, що досить. Вона вже доросла.

— Я скоро повернуся, Сестреня.

— А коли?

Вона сиділа близько до шибки, і щоразу, коли вона говорила, на ній з’являлася матова пляма. Харрі сів позаду неї й поклав їй руку на спину. Вловив тремтіння й зрозумів, що сестра ось-ось заплаче.

— Щойно впіймаю цих поганців. Тоді одразу ж повернуся.

— Це…

— Ні, це не він. Про нього я подбаю потім. Ти говорила сьогодні з татом?

Вона хитнула головою. Харрі зітхнув.

— Якщо він не подзвонить тобі, подзвони йому сама, прошу тебе. Ти можеш зробити це для мене, Сестреня?

— Тато ніколи не розмовляє, — прошепотіла вона.

— Таткові погано, тому що померла мама.

— Але це було так давно.

— От і настав час змусити його знову розмовляти, Сестреня, і ти маєш мені в цьому допомогти. Допоможеш? Правда?

Вона повернулася до нього, не говорячи ні слова, обійняла його й сховала обличчя в нього на шиї.

Він погладив її по голові, відчуваючи, як сорочка стає вологою від її сліз.

Валіза зібрана. Харрі подзвонив доктору Еуне й пояснив, що їде в службове відрядження до Бангкока. Більше йому сказати було нічого, і він взагалі не знав, навіщо дзвонить. Може, тому, що приємно подзвонити кому-небудь, кому цікаво, де це ти пропадаєш? Харрі навіть подумав, а чи не дзвякнути й офіціантам у «Шрьодер».

— Візьми із собою шприци з вітаміном В, які я тобі дав, — сказав Еуне.

— Навіщо?

— Вони полегшать тобі життя, якщо захочеш лишатися тверезим. Нове оточення, Харрі, це, знаєш, гарний привід.

— Я про це подумаю.

— Годі вже думати, Харрі.

— Та знаю я. От тому мені й не треба шприців.

Еуне закректав. Це була його манера сміятися.

– Із тебе комік вийшов би, Харрі.

— Я на вірному шляху.

Хлопець, один із мешканців дешевого пансіону, стояв біля стіни й тремтів від холоду у своїй тісній дитячій курточці; димлячи недопалком, він дивився, як Харрі затягує валізу в багажник таксі.

– Їдете?

— Саме так.

— На південь?

— У Бангкок.

— Самі?

— Ага.

— Say no more… [4] Можеш далі не казати (англ.).

І він підморгнув Харрі, піднявши догори великий палець.

Харрі взяв квиток у пані за стійкою реєстрації й обернувся.

— Харрі Холе? — У чоловіка були окуляри в сталевій оправі, і він сумно посміхався.

— А ви?

— Даґфінн Торхус із МЗС. Ми хотіли побажати вам доброї дороги. А також упевнитися, що ви розумієте… всю делікатність завдання. Усе сталося дуже швидко.

— Спасибі за турботу. Я зрозумів, що моє завдання — знайти вбивцю й не здіймати галасу. Мьоллер уже дав мені інструкції.

— Гаразд. Головне — це таємність. Нікому не довіряйте. Не покладайтеся на людей, які будуть видавати себе за співробітників МЗС. Може статися, що вони насправді, ну, скажімо, з газети «Даґбладет».

Торхус відкрив рот, немов збираючись розсміятися, але Харрі зрозумів, що він говорить серйозно.

— Журналісти з «Даґбладет» не носять значка МЗС на лацкані піджака, пане Торхус. Або плаща, коли надворі січень. Я, до речі, зрозумів із документів, що ви будете моїм контактом у міністерстві.

Торхус кивнув, немовби сам до себе. А потім, виставивши вперед підборіддя, заговорив упівголоса:

— Незабаром ваш рейс, так що довго я вас не затримаю. Але постарайтеся почути те, що я вам скажу.

Він вийняв руки з кишень пальта й схрестив їх на грудях.

— Скільки вам років, Холе? Тридцять три? Тридцять чотири? Ви досі маєте шанс зробити кар’єру. Я дещо дізнався про вас. Ви талановитий, вас цінує керівництво. І захищає вас. Усе так і лишатиметься, поки справи йдуть добре. Але щойно ви схибите, як відразу вскочите в лайно, і тоді потягнете за собою й вашого шефа. Отут ви й побачите, що так звані друзі раптом розбіглися хто куди. Тому якщо швидко бігати не виходить, то спробуйте, принаймні, встояти на ногах, Холе. Так буде краще для всіх. Повірте, це добра порада старого ковзаняра. — Він усміхнувся самими губами, тоді як очі його допитливо дивилися на Харрі. — Знаєте що, Холе, мене завжди охоплює відчуття приреченості, коли я в аеропорту Форнебю. Приреченості й відступу.