Ю Несбьо - Таргани

Харрі кивнув, записуючи її розповідь у блокнот. Він запитав, чи впевнена вона, що її чоловік не залишив мобільний телефон удома, і вона сказала, що так. Сам не знаючи чому, він поцікавився, якої марки в нього був мобільник, і вона відповіла, що не знає напевно, але, здається, фінський.

Вона не змогла назвати йому імена осіб, у яких міг би бути мотив для вбивства посла.

Він постукав олівцем по блокноту.

— Ваш чоловік любив дітей?

— О так, дуже! — вирвалося в Хільде Мольнес, і вперше він почув тремтіння в її голосі. — Знали б ви, яким Атле був батьком: найкращим у світі!

Харрі знову зиркнув у свій блокнот. Ніщо в її погляді не видавало, чи зрозуміла вона двозначність запитання. Він був майже впевнений, що вона ні про що не здогадується, але знав і те, що клята професія змушує зробити наступний крок і запитати її прямо, чи відомо їй про захоплення посла дитячою порнографією.

Він провів рукою по обличчю. Відчув себе хірургом, що взявся за скальпель, але не в змозі зробити перший розріз. Грець би побив цю одвічну хистку безвольність, коли починаються неприємні речі. Коли невинним людям доводиться вислуховувати, як викривають їхніх близьких, як їм ні за що кидають в обличчя різні неприємні подробиці.

Хільде Мольнес випередила його.

— Він так любив дітей, що ми навіть збиралися вдочерити маленьку дівчинку, — сказала вона, і на очі їй навернулися сльози. — Бідне маля, біженку з Бірми. Так, у посольстві прийнято називати цю країну М’янмою, але я така стара, що говорю як і раніше — Бірма.

Вона сухо засміялася крізь сльози й опанувала себе. Харрі дивився вбік. Над квіткою орхідеї кружляла червона колібрі, немов крихітна модель вертольота.

Так воно і є, вирішив про себе він. Вона нічого не знає. Якщо з’явиться щось, що має відношення до цієї справи, він запитає її пізніше. А якщо ні, то краще поберегти її нерви.

І Харрі запитав, як давно вони були знайомі. Хільде охоче повідала йому, що зустріла Атле Мольнеса вдома в Ерсте на Різдво — той ще був молодим політологом. Сімейство Мольнес належало до багатіїв, воно володіло двома меблевими фабриками, і спадкоємець здавався хорошою партією для будь-якої дівчини в окрузі, отже претенденток вистачало.

— А я була просто Хільде Мелле з хутора Меллегорен, зате найгарніша з усіх, — проговорила вона з тією ж сухою посмішкою. Раптом обличчя її болісно спотворилося, і вона швидко піднесла келих до губ.

Для Харрі не важко було впізнати в цій удові чисту юну красуню.

Особливо коли цей образ просто-таки матеріалізувався в прочинених дверях на терасі.

— Руно, люба, це ти! Цього хлопця звуть Харрі Холе. Він інспектор норвезької поліції й допомагає в розслідуванні того, що трапилося з батьком.

Дочка ковзнула по них поглядом і мовчки рушила до протилежного боку басейну. У неї було темне волосся й смаглява шкіра, як у матері, струнке гнучке тіло облягав купальник, і Харрі припустив, що їй років сімнадцять. Хоча це йому варто було б точно знати — адже перед тим, як їхати сюди, він одержав рапорт із вичерпною інформацією.

Дівчина могла б стати самою досконалістю, як і її мати, якби не одна деталь, про яку в рапорті нічого не було сказано. Коли вона обігнула басейн і зробила три повільних, граціозних кроки по трампліну, перш ніж згрупуватися й стрибнути, у Харрі все стислося всередині. З її правого плеча стирчав безпомічний обрубок, надаючи всьому тілу дивної, асиметричної форми, наче це птах із підбитим крилом робив зараз сальто в повітрі. Легкий сплеск — от і все, що було чути, коли вона зникла в зеленій воді. На поверхню виплили бульбашки.

— Руна чудово стрибає, — сказала Хільде Мольнес, хоча все було й так зрозуміло.

Він не відводячи погляду дивився на те місце, де вона пішла під воду, як раптом дівчина зринула з іншого боку, біля драбинки басейну. Вона піднялася по сходах, а він проводжав поглядом її мускулисту спину, дивився, як сонце грає в кожній краплині води на її шкірі, змушує мерехтіти на світлі її мокре чорне волосся. Кукса звисала вниз, наче курчаче крильце. Відхід зі сцени був такий само мовчазний, як вихід і стрибок. Вона зникла за дверима, не зронивши й слова.

— Вона не знала, що ви тут, — вимовила Хільде Мольнес, ніби вибачаючись. — Розумієте, вона не любить, коли сторонні бачать її без протеза.

— Так, розумію. Як вона сприйняла подію з її батьком?

— Навіть не питайте, — сказала Хільде Мольнес, задумливо подивившись їй услід. — Вона зараз у такому віці, що я нічого про неї не знаю. Й інші теж.