Ю Несбьо - Таргани

Вона знову підняла келих.

— Боюся, що Руна — дівчина не зовсім звичайна.

Харрі встав, подякувавши за бесіду, і попросив дозволу навідатися ще раз. Хільде Мольнес докорила йому на те, що він навіть води не випив, але він попрощався, заявивши, що це почекає до наступного разу. Отут до нього дійшло, що він, імовірно, сказав щось неналежне, однак вона посміхнулася й, прощаючись, підняла свій келих.

По дорозі назад він побачив відкритий «порше» червоного кольору, що під’їжджав до воріт. Він устиг помітити світлий чуб над сонячними окулярами «Рей Бенн» і сірий костюм від Армані, перш ніж машина, пролетівши мимо, зникла в тіні перед будинком.

Коли Харрі повернувся до Управління, старшого інспектора Крамлі на місці не було. Нхо підняв угору палець і вимовив «Рогер», тільки-но Харрі люб’язно попросив його зв’язатися з телефонною компанією й перевірити всі розмови з мобільного телефону посла в день убивства.

Зі старшим інспектором удалося зв’язатися тільки ближче до п’ятої години. Оскільки було вже пізно, вона запропонувала прокататися по річці, помилуватися каналами й заодно, як вона висловилася, «закрити питання з визначними пам’ятками».

На пристані їм було запропоновано довгий човен за шістсот батів, але Крамлі щось просичала тайською, і ціна відразу впала до трьох сотень.

Вони попливли вниз по Чао-Прайя, потім звернули в один із вузьких каналів. Дерев’яні халупи без стін, суцільні руїни, ледь трималися на палях у воді, і запах їжі, клоаки й бензину накочувався на човен разом із хвилями. У Харрі було таке відчуття, що вони пропливають прямо крізь будинки, повз їхніх мешканців, і тільки зелені рослини рядками у горщиках заважали роздивитися те, що відбувалося всередині. Тим часом мешканців це не бентежило, навпаки, вони всміхнено махали руками у відповідь.

На причалі сиділи троє хлопців у шортах, ще мокрі; вони щойно викупалися в коричневій воді й тепер щось кричали їм. Крамлі приязно помахала їм кулаком, а весляр усміхнувся.

— Що вони кричать? — поцікавився Харрі.

Вона показала рукою на свою голову.

— Мае чій . Це значить «черниця». Черниці в Таїланді голять собі голови. Але було б на мені біле плаття, до мене поставилися б більш шанобливо, — засміялася вона.

— Он як? А як на мене, тебе й так поважають. Твої люди…

— Це тому, що я сама ставлюся до них із повагою, — перервала вона його. — І ще тому, що я вмію працювати.

Вона сплюнула за борт.

— Але тебе це, здається, дивує, адже я жінка?

— Я цього не казав.

— Багато іноземців дивуються, як це жінки у нашій країні можуть зробити успішну кар’єру. Але в нас не поширилася культура мачо, а моя проблема скоріше в тому, що я сама іноземка.

Від легкого бризу вологе повітря здавалося трохи прохолоднішим, у верхів’ях дерев чулося рипіння коників. Харрі й Ліз, як і минулого вечора, не відводили очей від криваво-червоного заходу.

— Що змусило тебе переїхати сюди? — Харрі смутно підозрював, що переходить межу дозволеного, але однаково зважився запитати.

— Моя мати була тайкою, — не одразу заговорила вона. — Батько залишився служити в Сайгоні після війни у В’єтнамі, а в шістдесят сьомому зустрів її в Бангкоку. — Ліз розсміялася й поправила подушку під спиною. — Мати говорила, що завагітніла в першу ж ніч.

— Тобою?

Вона кивнула у відповідь.

— Після капітуляції батько взяв нас із собою до США, у Форт-Лодердейл, де служив у чині підполковника. Але коли ми приїхали туди, мати виявила, що він був одружений, ще коли вони зустрілися. А довідавшись, що мати вагітна, він написав додому й вимагав розлучення.

Ліз похитала головою.

— У нього були всі можливості кинути нас у Бангкоку, якби він тільки захотів. Може, у глибині душі він і бажав цього. Хто знає.

— Ти не питала його про це?

— Хіба нам завжди потрібна чесність? І потім, я знаю, що не одержала б чесної відповіді на своє питання. Просто він був таким.

— Був?

— Він уже помер.

Вона повернулася до Харрі:

— Тобі не подобається, що я розповідаю про свою родину?

Харрі прикусив фільтр сигарети.

— Та ні, нічого.

— Батько не міг учинити так, він не кинув нас, тому що відповідальність мала для нього значення. Коли мені виповнилося одинадцять, мені дозволили завести кошеня, ми взяли його в сусідів у Форт-Лодердейлі. Я довго умовляла, і батько нарешті погодився, але за умови, що я буду доглядати за твариною. Пройшло два тижні, кошеня мені набридло, і я пішла до батька запитати, чи не можна віддати його назад колишнім власникам. Тоді він одвів мене з кошеням у гараж. «Ніколи не уникай відповідальності, — сказав він. — Саме так зникли цілі цивілізації». Із цими словами він дістав свою гвинтівку й всадив дванадцятиміліметрову кулю прямо в голову кошеняті. Після цього велів мені принести води й вимити підлогу в гаражі. От яким він був. Тому… — Вона зняла темні окуляри, протерла їх краєм сорочки й прищулилася, милуючись заходом. — …тому він ніколи не міг зрозуміти, навіщо припинили війну у В’єтнамі. Ми з матір’ю переселилися сюди, коли мені було вісімнадцять.