Ю Несбьо - Таргани

Крамлі шумно втягла в себе пивну піну. Він негайно озирнувся на сусідів, але, схоже, ніхто не звернув на них із Крамлі жодної уваги, швидше за все тому, що звуки повністю поглинала полька, яку грав місцевий струнний оркестр у глибині залу і яку в свою чергу перекривав гуркіт транспорту на вулиці. Харрі вирішив, що вип’є два кухлі пива. І годі. А по дорозі додому, може, прихопить блок із шести банок.

— А що можна сказати про орнамент на ручці?

— Нхо вважає, що ніж звідкись із півночі, такі бувають у гірських племен у провінції Чіанграй або десь поруч із цією місциною. Судячи з інкрустації кольоровим склом. Нхо не впевнений на сто відсотків, але хай там як, ніж незвичайний, такий не купиш у місцевих крамничках, так що завтра ми відішлемо його професорові-мистецтвознавцю з музею Бенчамабопхіт. Він знає все про стародавні ножі.

Ліз махнула рукою, й офіціант, що підійшов, налив їй із супниці духмяного гарячого супу з кокосового молока.

— Обережніше з біленькими. І з червоненькими, вони гострі, — сказала вона, вказуючи ложкою. — До речі, зелененькі теж.

Харрі скептично розглядав ці інгредієнти страви у своїй мисці.

— А що тут взагалі не страшно їсти?

— Корінь галанга, думаю, о’кей.

— У тебе є версії? — запитав він спеціально голосно, щоб не чути, як вона присьорбує.

— Щодо можливого вбивці? Авжеж. Безліч. По-перше, це могла бути сама повія. Або власник мотелю. А може, і відразу обоє. Це перше, що спало на думку.

– І які ж у них мотиви?

— Гроші.

— У гаманці Мольнеса лежало п’ятсот батів.

— Оскільки він діставав гаманець у холі мотелю, наш приятель Ванг міг побачити, що грошей там набагато більше, що цілком імовірно, а виходить, спокуса виявилася занадто великою. Ванг міг і не знати, що це дипломат і що буде такий скандал.

– І як же все сталося?

Крамлі, енергійно піднявши виделку, нахилилася вперед.

— Вони чекають, поки посол пройде до себе в номер, стукають і всаджують у нього ніж, як тільки він, відкривши двері, повертається до них спиною. Він падає прямо на ліжко, вони обчищають його гаманець, але все-таки залишають там п’ятсот батів, щоб справа не була схожа на пограбування. Потім чекають три години й дзвонять у поліцію. У Ванга, мабуть, є приятель у дільниці, який простежив, щоб усе пройшло без ускладнень. Ні мотиву, ні підозрюваних, усі ж хочуть зам’яти справу про проституцію. От і маємо.

Раптом у Харрі очі полізли з орбіт. Він різко схопив кухоль і підніс до рота.

— Червоненький попався? — усміхнулася Крамлі.

Харрі важко дихав.

— Ну що ж, непогана версія, старший інспекторе. Але думаю, ти помиляєшся, — повільно вимовив він.

Вона наморщила лоб:

— А як по-твоєму?

— По-перше: ти згодна, що жінка не змогла б скоїти вбивство без допомоги Ванга?

Крамлі замислилася.

— Давай поміркуємо. Якщо Ванг у цьому не брав участі, то можемо виходити з того, що він не бреше. Виходить, вона не могла його вбити раніше, ніж увійшла туди о пів на дванадцяту. Але лікар стверджує, що вбивство сталося не пізніше десятої години. Я згодна, Холе, вона не могла вбити його сама.

Парочка за сусіднім столом здивовано поглядала на Крамлі.

— Прекрасно. По-друге, ти припускаєш, що Ванг на момент убивства не знав про дипломатичний статус Мольнеса, інакше він не вбив би його, оскільки стався б скандал, коли вже клієнт не простий турист. Вірно?

— Ну…

— Цей Ванг, між іншим, таємно веде запис відвідувачів, кажу тобі, у нього цілий список політиків і державних чиновників. День і година кожного відвідування мотелю. Так, про всякий випадок, щоб було чим шантажувати, якщо хтось захоче наїхати на його мотель. Але коли з’являється хтось, кого він не знає в обличчя, то він же не може спитати документи? І тоді він виходить у двір, нібито впевнитися, чи нема ще когось у машині, так? А насправді — щоб з’ясувати, хто такий цей клієнт.

— Я тебе не розумію.

— Він записав наш номер машини, ясно? А потім пробив по базі. Побачивши синій номер «мерседеса», він умить зрозумів, що Мольнес — дипломат.

Крамлі поглянула на Харрі й замислилася. Потім рвучко розвернулася й зиркнула на сусідній столик. Парочка відвідувачів, що сиділи там, здригнувшись, стали дивитися у свої тарілки.

Крамлі запросто почухала ногу виделкою.

— Дощу не було вже три місяці, — вимовила вона.

— Даруй, що?

Вона махнула офіціантові, щоб той приніс рахунок.

— Це має якесь відношення до справи? — запитав Харрі.

— Та не дуже, — відповіла вона.