Андрій Кокотюха - Життя на карту

– Пропоную такий варіант. Я випив чарку, але не піду. Готовий вислухати вас і спробую повірити в почуте.

– Я в дурній ситуації, – визнала Анна. – Мушу доводити вам щось, переконувати.

– Маєте в тому інтерес.

– Тому й переступаю через себе.

– Якщо все, що ви розповіли про вашу участь у чоловіковій службі, – правда, ви таки повинні вийти з полону власних звичок.

– Поясніть.

– Ви, пані Вольська, звикли, що чоловік слухав вас, чув і вірив вашим словам та висновкам. Не ставив їх під сумнів.

– Тому й зробився одним із кращих сищиків, – це прозвучало з погано прихованою гордістю.

– Але мені не треба слави кращого сищика, – парирував Коваленко. – Для мене ваші слова – лише слова.

– Хіба ви забули мою пропозицію? Зараз я допомагаю вам зробити сенсаційну публікацію. Яка напевне вас прославить. Слави не буває багато.

– Ту, яку маю, здобув без сторонньої допомоги, – він помітив багряний спалах на щоках Анни, вибачився скоромовкою: – Даруйте ще раз, ситуація незвична, надалі добиратиму вислови.

– Моя допомога чоловікові не була сторонньою, – сухо мовила Анна.

– Все-все, більше не буду! – Коваленко засовався на стільці, йому справді стало ніяково. – Та у нас із вами загалом інакша розмова, інакша спроба порозумітися. Гаразд, нехай я зроблю сенсаційну публікацію. Але ж мушу повірити всьому, аби сенсація не вдарила бумерангом, не перетворилася на пшик. Ось чому, Анно Ярославівно, я прошу підтвердити свою розповідь переконливими доказами.

Замість відповіді вона підвелася. Взяла карафку, налила гостеві ще порцію. Заговорила, лишившись стояти, і дивилася на Гліба з висоти свого зросту.

– Ви, добродію, не помітили, що вже відповіли на власне запитання. Злочин мав би виглядати бездоганно, якщо вбивця – професійний найманець. А вбивство із замітанням слідів – його ремесло. Особа ж, яка під виглядом грабіжника напала на нас і вбила мого чоловіка, – вбивця без досвіду. Він, пане Коваленку, взагалі не грабіжник. Випадкова людина, котру нацькували на Івана Вольського, слідчого розшукової поліції. Їм заважав не чоловік такої собі Анни Вольської, а таки сищик. Вони не знали нашої з Іваном родинної таємниці. З дороги їм треба було прибирати мене, хай би там як це не прозвучало.

– Їм – це кому?

– Поки не знаю. Моя пропозиція – з’ясувати це разом. Будьте здорові.

– Будьмо.

Гліб так само повільно, смакуючи, випив другу чарку.

– Тепер – факти, – упевнено повела далі Анна. – На нас напав зовсім молодий чоловік, вбраний як студент. Проте я більш ніж упевнена: це не маскарад, подібний до вашого. Він справді студент. Ви можете за бажанням згадати кількох молодих душогубів. Іван колись розказав про підлітка-вбивцю. Шістнадцять років, роздобув десь револьвер, застрелив матір свого товариша, пограбував. Потім, коли вистежили, з того ж револьвера відстрілювався до останнього патрона, примудрився вбити городового. Але чи є професійні вбивці серед студентів? Якщо йдеться не про терористів-бомбістів на кшталт «Народної волі». Тільки не згадуйте, будь ласка, студентів із романів пана Достоєвського, випадок не той.

– Студент-убивця може бути. Самі щойно сказали. Проте маєте рацію: студентів-грабіжників не пригадую.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Урочище в центральній частині Києва. У процесі активної розбудови міста було засипане.

Один із перших стаціонарних театрів Києва з постійною театральною трупою. Заснований у 1898 році, вистави відбувалися в домі французького підприємця Огюста Бергоньє (перетин Фундуклеївської (тепер – Богдана Хмельницького) і Пушкінської вулиць). Там же з кінця ХІХ ст. влаштовували кіносеанси.

Найвідоміша та найпопулярніша в Києві кондитерська, заснована власником цукеркової фабрики Бернардом Семадені (1845–1907). Містилася на Хрещатику, навпроти Міської думи.

Місцевість у Києві, розташована на узгір’ї між Подолом та Лук’янівкою. Назва походить від поселення етнічних татар, ремісників і торгівців. Активна її забудова почалася з другої половини ХІХ ст.