Андрій Кокотюха - Життя на карту

Лише два тижні тому, а здавалося – в іншому житті Христина чаклувала тут, перемішуючи дерев’яною ложкою в мідній мисці приварену, ледь закипілу полуницю. Власної не мали, хазяйська помічниця носила ягоди з базару. Зате перші червневі вишні вродили в їхньому саду цьогоріч рясно, були обірвані, чекали своєї черги – але не до варення тепер. Коли Христя нарешті взялася до роботи, частину ягід довелося викинути, частину відібрала для наливки. Переварювала, що лишилося. І так виглядало, дуже соромилася з того, що в домі горе, а вона з варенням вошкається.

Анна навіть не стрималася, завважила: не переймайся, мовляв, роби, що мусиш. Жити далі треба, не лягати ж усім тут і не помирати повільно. Лиш після цих слів Христину попустило.

Зараз вона саме зладнала самовар. Поставила дві порцелянові чашки, у центрі столу – кришталеву розетку, полуничного конфітюру наклала з гіркою. Рипнула хвіртка, і з’явився Коваленко, – піджачна пара, солом’яне канотьє, штиблети, з яких навіть устиг витерти вуличну пилюку, – Христина зустріла його сердитим поглядом. Не пробачила нахабного обману й навряд колись подарує. Анна занадто добре вивчила характер помічниці, аби дати Глібові шанс здобути її прихильність. Вирішила за краще не зважати, навіть усміхнулася стримано, запросила жестом:

– Сюди проходьте.

Коваленко на ходу зняв канотьє, поправив долонею йоржик стриженого волосся.

– Якщо вас, милі дами, образив мій маскарад – прошу пардону.

– Підлиза, – не стрималася Христя. – Проліз у чужий дім гадюкою…

– Вужем, – Гліб миролюбно виставив уперед руки. – Гадюки отруйні змії. Боюся їх аж бігом. Вужі – ні, молочко полюбляють.

– Еге. Слизькі однак, хоч вуж, хоч гадюка. Та все воно зветься гадиною, – Христина й не збиралася вгамуватися.

Анна легенько ляснула в долоні.

– Годі. Я запросила людину на чай з варенням. А ти апетит відбиваєш.

– Ох, дала б я йому варення…

– До-сить! – Анна піднесла голос.

Вираз обличчя був ще красномовніший. Христина зашарілася, опустила очі, пальці пройшлися кутиками фартуха. Коваленкові стало такту замовкнути й не гарикатися. Анна мовчки кивнула на лавку, він кивнув у відповідь, умостився.

– Подбаю про вас, – Анна підставила чашку під краник самовара. – Трав’яний, чебрець із м’ятою. Хоча, якщо вам краще кава…

– Не клопочіться. М’ята з чебрецем – те, що треба.

Тонкий струмінь потік із самовара.

Зрозумівши, що її тут не треба, Христя розвернулася, погано приховуючи образу. Анна знала: не на неї. Дівчина ображалася на всякого, крім, звісно, покійного вже Івана, хто вільно чи мимоволі зазіхає на її суверенне право дбати про свою королівну.

– Строга, – завважив Коваленко.

– Вам краще помиритися.

– Так я ж не проти. Вовком дивиться. Гляне – і все, замість мене купка попелу.

– Не жартуйте. Якщо ви не друг Христини, то ворог. Третього не дано.

– Отак категорично?

– Максималістка. Не сприймає іншого.

– Мені треба з нею дружити?

– Якщо хочете моєї дружби, – Анна закрила самоварний краник, підсунула другу налиту чашку до себе. – Ви ж задля цього влаштували маскарад?

– Ще раз вибачте. Лише десятий день після… – Гліб не закінчив фрази, відпив чаю. – Смачно.

– З варенням смачніше. Куштуйте, Христя старалася.

Коваленко наклав собі срібною ложечкою з розетки на маленьке блюдце, пригостився.

– Старосвітська домашня атмосфера. Ніби нічого й не сталося.

– Так поясніть машкару, – легко натиснула Анна.

– Ви вперто не хотіли зі мною зустрічатися. Вирішив зацікавити в такий ось, не надто звичний спосіб, – репортер з’їв іще ложечку.

– Вам удалося. Зацікавили. Навіть уявити не можете, як вчасно. Відкрили мені несподіваний бік вашого таланту.

– Тобто?

– Лицедійство. Перевтілення. Так поводяться справжні поліцейські агенти.

– Кримінальному репортеру без цього теж не можна. Як інакше зливатися з середовищем?

– Маєте чималий досвід, – Анна не питала, твердила.

– Біда навчить. Тобто, – Коваленко відразу виправився, – не так біда, як потреба. Без таких кунштюків моя писанина – лише писанина, не більше.

– Гаразд, – Анна відсунула недопиту чашку, надто різко, аж хлюпнуло через край на стіл. – Не важливо тепер, чому вам так припекло звернути на себе мою увагу. Зараз важливішим є інше: ви, повторюся, нагодилися дуже вчасно. Навряд чи відмовите в проханні.

– Не відмовлю, – запевнив Гліб швидко.

– Навіть не знаєте, про що мова.

– З вами і для вас готовий на все.