Андрій Кокотюха - Життя на карту

– Чудово. Ви допоможете мені знайти вбивцю мого чоловіка.

Ляп!

У той момент Коваленко саме підносив до рота повну ложечку.

Рука здригнулася, гойднулася.

Полуничне варення розтеклося по лівій холоші неохайною плямою.

Анна коротко передихнула.

Поки Коваленко збентежено тер пальцем забруднене місце, видала йому скоромовкою те саме, що кількома годинами раніше розкрила в кабінеті Харитонову. Почавши говорити, вона відчула – за крок від того, аби передумати. Перепросить, забалакає власну ж пропозицію, навіть звелить Христині почистити штани незграбному гостеві. Треба остаточно спалити мости й не ганьбитися бодай перед собою через власну нерішучість, навіть боягузтво.

Слухаючи, репортер забув про пляму і взагалі перестав зважати на вимащені штани. Завмер із розкритим ротом і не квапився закрити його, коли Анна завершила чи то сповідь, чи то зізнання. Почуте шокувало Гліба. Весь час, поки вона говорила, тримав блюдце із залишками варення у зігнутій лівиці, міцно стискаючи пальцями край. Збоку могло здатися – чоловік тримається, бо то його остання надія й можливість не впасти.

Анна передумала.

– Мабуть, усе ж таки запропоную чарчину. Горілка, наливка на горілці.

Іншого способу оговтатися вона для Гліба не бачила.

Коваленко мовчав. Анна повторила, та він немов не чув. Обвів поглядом кут саду, ніби ніколи раніше на бачив дерев та кущів і взагалі прокинувся, виявивши себе в Країні Див. Акуратно зішкрябав із денця рештки варення. Зі властивою передусім дітям ретельністю облизав ложечку. Поставив посуд на стіл, глянув на Анну, погляд випромінював недовіру, вичавив:

– Так не буває.

– Але так є, – спокійно відповіла Анна.

– У це неможливо повірити. Я не вірю.

– Якщо ви у щось не вірите, це зовсім не означає, що такого не може бути.

– Дозвольте запитання… Тобто, – Коваленко труснув головою, потроху приходячи до тями, – навіть без дозволу запитаю. Ризикую дістати навзаєм ляпаса, ще й не одного. Та навіть якщо ваша віддана Христя сприйме це як сигнал порвати мене на клапті й охоче шматуватиме, все одно запитаю.

– Дозволяю. Готова витерпіти будь-яку безтактність.

– Зі сказаного напрошується лише один висновок, Анно Ярославівно. Ваш покійний чоловік, Царство Небесне, Іван Дем’янович Вольський… гм…

– Сміливіше, – підбадьорила Анна. – Втім, я закінчу за вас. Вас цікавить, чи не був Іван дурним . Чи взагалі своє місце займав. Бо нічого іншого на ум не приходить, коли чуєш подібне. Дружина розкриває злочини замість чоловіка, а чоловік отримує всю славу. Геніальний сищик, київська знаменитість, гордість розшукової поліції виявляється пшиком, фуком, фітюком чи як таких осіб ще іменують. Дивуюся з вас, пане Коваленку. Зазвичай язик підвішений, за словом у торбу не лізете. А тут немов заціпило. Я правильно зрозуміла те, про що ви не наважитеся запитати?

– Язик справді не повертається, – визнав Гліб. – Не можу дозволити собі сумніватися щодо здібностей загиблого в його власному домі, у його власному саду. Але ж саме так, як ви щойно сказали, це й виглядає. Якщо кому розказати.

– А ви нікому й не розказуйте, – у тон йому мовила Анна. – Шеф розшукової поліції пан Харитонов мені вже не повірив.

– Ви і йому…

– Так! Дуже шкодую про це. Проте зовсім не боюся, що Цвіркун, як його називають, колись використає наш із Іваном секрет проти мене. Якщо він так зробить, йому доведеться писати прохання про відставку. Найкращий слідчий виявився нікчемою, позбавленим усіляких талантів. Замість нього думала, прости Господи, баба ! – Анна наголосила на останньому слові, повторила: – Баба, пане Коваленку, баба. Аби не це, хтозна, раптом би все й обійшлося. Ніколи, ніхто й ніде в нашому світі не визнає, що жінки в сищицькому ремеслі теж можуть бути чогось варті. І це не єдина моя страховка від непотрібного розголосу. Бо пан Харитонов, на відміну від мого чоловіка, людина справді невеликого розуму. Гарантую, запевняю, б’юся об заклад – не повірив жодному слову. Вирішив – молода вдова все придумала з горя, аби вибити собі якусь там грошову допомогу за втратою єдиного годувальника. Навіть припустив, що це я його в такий хитрокручений спосіб шантажую.

– Цвіркун справді дурень, – погодився репортер. – Ще й вірнопідданий. Дурість, пані Вольська, є головною рисою вірнопідданства. Сказав би, важливою рисою, чеснотою. З точки зору тих, хто ставить різних цвіркунів на високі посади. Розумний, чого доброго, думати почне.