Андрій Кокотюха - Життя на карту

– Але своє чиновницьке діло Юлій Маркович знає добре.

– Не сперечаюся. Від Харитонова більше ніде в поліції користі не буде. Ваш чоловік, Анно Ярославівно, своїми успіхами лише сприяв його кар’єрі. Та виправдовував посаду, яку Цвіркун обіймає. У нас же як: успіх підлеглого – це передусім успіх його начальника.

– Отже, особисті заслуги слідчого Вольського ви вже не ставите під сумнів.

– Той випадок, коли жінка робить чоловіка, – Коваленко вирішив обмежитися таким компліментом.

– І пропоную першу угоду, – Анна простягнула через стіл руку долонею догори. – Більше ми ніколи, за жодних обставин, не говоримо про Івана. А його чеснот і вад не обговорюємо й поготів. Мають значення лише справи, якими він займався, – в останній момент ледь не зірвалося ми. – Конкретніше, та справа, через яку він загинув.

– Приймається, – легко погодився Гліб. – Але ви сказали – перша угода. Будуть наступні?

– Не маю іншого вибору, окрім як запропонувати їх вам. Уже довірилася. Щось мені підказує, що ви не рознесете сенсацію по всьому Києву. А надто коли є шанс здобути іншу сенсацію, ще гучнішу. Ну?

Коваленко легенько торкнувся своєю долонею її.

– Чудово, – Анна забрала руку. – Другу угоду ви щойно почули. Я роблю все, що треба, аби витягнути на світ божий убивцю Івана й того чи тих, хто за ним стоїть. Ви з вашими здібностями, можливостями й досвідом допомагаєте мені. Буквально – робите, що і як я скажу. Підете, куди буде треба. Розпитаєте того, кого треба. Словом, доведеться слухатися жінку. Коли б не викрили злочинців, саме ви підете з усіма зібраними відомостями в поліцію, до Харитонова. Зробите так, аби вам повірили. А коли поліція затримає нарешті всіх причетних, опублікуєте блискучий репортаж. І хтозна, раптом продасте якомусь видавцеві історію для сенсаційного роману. Люди люблять таке. Господи, пане Коваленку, ви ж хотіли зробити з Івана другого Голмса! Чи на крайній випадок – другого Путіліна! Ось вам усі карти!

Гліб помітно пожвавився. Він уже згодився з правилами гри. Анна не лише відчувала, а й бачила це.

– Пропозиція заманлива, смачненька. Лишається з’ясувати для себе одну дрібничку.

– Дрібничок у цій справі нема й бути не може, – відрізала Анна.

– Ви намірилися знайти вуличного грабіжника, такого собі апаша [7] Кримінальна субкультура, яка існувала наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. у Парижі. Основна кримінальна спеціалізація – вуличні пограбування, що часто завершувалися вбивствами. Назва поширилася за межі Франції як загальне визначення вуличних бандитів. , – Коваленко не слухав її. – Розбійники нині – пошесть, і не лише нині. Що аж такого сенсаційного в тому, що я, репортер, знайду якогось босяка? Нехай він зарізав відомого поліцейського слідчого. Тільки ж, Анно Ярославівно, босякам-апашам насправді все одно, кого грабувати. Вони, мадам, не розбирають. Бачать добре вдягненого пана – і все. Господи, та хіба лише за одягом визначають! Підіть у робітничі поселення, запитайте довкола залізниці чи на Саперній слобідці, де я виріс! Іде собі роботяга з трактиру в день получки, так може ту получку додому не донести. Що дивом не пропив, те розбійники заберуть! Рипнеться, шарпнеться – ножем у пузо!

– Івана Вольського вбили, – складалося враження, що Анні заїло платівку, на манер патефонної.

– Хіба хтось тут сперечається?

– Ви.

– Хіба?

– Торочите мені про грабіжників, які за гаманець заріжуть.

– Я не лише писав, а й читав, як інші цитували вас. Нападник вимагав грошей і погрожував!

Ну, ось і настав час.

Анна не відповіла. Замість того поставила на стіл перед Коваленком дамську сумочку. Приготувала раніше й тримала дотепер поруч, біля себе, аби гість не бачив. Нічого особливого не було б у тому, аби побачив. Кого здивує жіноча сумочка, що лежить поруч із жінкою. Проте саме зараз Анна відчувала потребу в додатковому ефекті.

Не все ж Коваленку фокуси показувати, бороду собі клеїти.

Пальці розстебнули сумочку.

Взяли за краї, перевернули, струснули.

Два предмети вивалилися з її неглибоких надр.

– Гаманець. Портмоне чоловікове, крокодилова шкіра. Купувала йому на Різдво. Усередині – триста рублів. Як тоді лежали, так і досі там, – палець торкнувся годинника. – Золотий брегет. Подарунок купця першої гільдії Борисова, знак подяки за розкриття його справи. Був у іншій кишені. Там і лишився. Вбивця нічого не забрав.

– Не встиг… мабуть.

– Пане Коваленку, ви щойно визнали – не лише самі відтворювали почуте від мене, мої покази, а й читали те саме в інших публікаціях. Я зомліла. Втратила свідомість, коли на моїх очах загинув Іван. Думала – це останнє, що побачу в житті, бо нападник посунув із ножем на мене. Лив дощ, гримів грім, лупила блискавка. Жодної душі довкола. Ніхто не чинить опору. Нехай душогуб із доброго дива вирішив пожаліти мене. Ніхто не заважав йому довести справу до кінця, обчистити кишені своєї жертви. Ніхто й нічого, пане Коваленку. Але він не взяв ані гаманця, повного грошей, ані золотого годинника. Це було вбивство. Пограбування – прикриття. Мого чоловіка Івана Вольського вбито навмисне. І злочин готували довго, ретельно, дбайливо. І той, хто напав на нас, – дрібна ланка. За ним стоять дуже небезпечні люди.