Андрій Кокотюха - Зламані іграшки

– До чого тут…

– Літо, – Анна легенько постукала виделкою по краю тарілки. – Родина переїхала до Києва під час літніх канікул, не раніше. Інакше б юна шахрайка проявила натуру раніше. Чи бодай краще знала місто. Бачите, – вона посміхнулася, – коло ймовірних підозрюваних звужується до щонайбільше десятка осіб, призначених сюди влітку. Як покарання чи як заохочення, не має значення. Тим не менше, я її перевірила додатково. Поставила примітивну пастку – і вона попалася.

– Пастку?

Перш ніж пояснити, Вольська віддала належне штрудлю. Прогнала підступну у своїй крамольності думку, що помічниця готує їх не гірше, але так само. Порівняння куховарських здібностей Христини Попович із якимось рестораном дуже ображало почуття дівчини, навіть якщо Анна ніколи їй уголос про це не скаже.

– Я спитала, чи служить у салоні мадам Ставніцер рудий Семен, відставний городовий. Дівчисько не вагаючись відповіло – так.

– А хто це – рудий Семен?

– Ніхто, – просто відповіла Анна. – Тобто, можливо, десь на білому світі й живе рудий чоловік на ім’я Семен, котрий раніше служив городовим. Але при тому салоні його нема. Вигадала. Шахрайка ж того не знала. І не лише тому, що про нього не згадуєте ви у своїй публікації. Припускаю, предмет нашого інтересу навіть не знає, де розташований салон мадам Ставніцер. І яка на вигляд сама мадам. Словом, дівчисько нахабне, діяло, як то кажуть, на арапа [6] Узяти на арапа – тут: намагатися обдурити когось, діючи прямо, грубо, з сильним напором. . Знало, повторюся – перевіряти її ніхто не буде. Тому й само не потурбувалося зібрати більше потрібних для її оборудки відомостей, передусім деталей. – Вона зробила великий ковток уже вистиглого чаю. – Все, пане Коваленко. Робіть із цим, що хочете. Мене бентежить вік нахаби. Якщо не зупинити, з неї може вирости ще та паскуда.

– Ваші побоювання зрозумілі, – мовив Гліб. – Історія сама по собі пікантна. Тягне на сенсаційність. Звісно ж, після відповідної обробки рукою майстра.

– Помрете ви не від скромності, – гмикнула Анна.

– Усі ми гості на цьому світі. І колись кожен із нас від чогось помре. Наприклад, від життя, – по-філософськи зауважив Коваленко. – Тим більше після такого дарунку мушу вам віддячити.

– Хочете заплатити за інформацію? – посміхнулася Вольська.

– Хочу запросити на зване прийняття. Кажу ж, подумав про вас, щойно отримав адрес. Там на дві персони.

Брови Анни стрибнули догори.

– Навіть так! Ви вже бачите мене своєю дамою!

– Розумію, що жодного приводу мені ніхто не давав, – Гліб з удаваною скромністю потупив очі. – З іншого боку, вам варто почати виходити в світ.

– Звідки такі висновки?

– Удова одного з найкращих київських слідчих мала б нарешті зняти жалобу й почати жити так, як жила раніше. Це не моя думка! – Коваленко швидко випередив обурливу тираду. – Про Анну Вольську не повинні забувати в Києві. З’явившись на прийнятті, ви нагадаєте про себе. Власне, я зараз спробував озвучити думки тих, хто вас побачить за, скажімо так, певних обставин.

– І вирішить – Анна Вольська шукає жениха.

– На вас звернуть увагу, – м’яко пояснив Гліб, раптом стишив голос. – Анно Ярославівно, вам же зараз треба знати не лише з газет, що відбувається в місті, чим воно живе.

– Саме зараз?

– Ви ж натякнули не так давно – маєте намір надавати приватні консультації. Хочете розмістити подібну об’яву в газетах власним коштом? Чи все ж таки розмови в неформальній обстановці важливіші? Або вас бентежить моя скромна персона?

– Оце – в останню чергу! – вигукнула Анна. – Не лестіть собі. Ви лише супроводжуєте мене. Як паж.

Сказавши так, Вольська замовкла, ніби поперед горла застряг сухий шматок.

Аж тепер дійшло: погодилася вийти у світ у супроводі Коваленка. Ще й не спитала куди. Хоч хвилину тому не мала подібного наміру. От же ж! Сама розплутує клубки – а дозволила собі потрапити в таку примітивну пастку.

Ще й чоловічу.

Як не крути, правду він каже: відвикла вона трошки від людей.

Та й не трошки.

Проводи літа – так офіційно назвали це зібрання в Купецькому саду [7] Купецький сад, або Купецький (тепер – Хрещатий) парк – пейзажний парк, розташований поблизу Царської (тепер – Європейської) площі, на схилах Дніпра, уздовж Володимирького узвозу (на тоді – частина Олександрівської вулиці). Закладений 1743 року. Від 1889 з 1 травня до кінця літнього сезону тут грав струнний оркестр. .