Андрій Кокотюха - Зламані іграшки

– Як ви вже зрозуміли, пане Коваленко, юна особа, якій на вигляд справді не більше ніж шістнадцять літ, видає себе чужим людям за жертву підступного спокусника. Дівчисько не по роках добре знає психологію. Кожна поважна жінка, до якої вона звертається по допомогу, вважатиме нижче своєї гідності перевіряти правдивість почутого. Адже для того треба навідатися в, гм, заклад мадам Ставніцер. Звернутися до поліції теж не можна – шахрайка й тут підстрахувалася. Піти в поліцію означає розкрити ганебну таємницю шанованим у своїй спільноті батькам. Їм і без того вистачає ганьби. Мовляв, утекла дівчина не знати з яким підступним спокусником. Але таке ще пережити можна, подібних випадків чимало. Історія з борделем бруднить значно більше.

– Згоден, – підтвердив Гліб. – Метикована дівуля. Проте відразу скажу: від вас чую подібну історію вперше. Дякую, вже готовий зробити з неї сенсаційну публікацію. Ваше ім’я, зрозуміло, фігурувати не буде. Хіба самі не проти.

Вольська знову надпила чаю. Смак зробився трошки іншим. Мабуть, напій повинен трохи настоятися, вирішила вона подумки.

– Значить, або я була першою жертвою шахрайки і відлякала її – або ніхто до мене навіть не здогадався. Хоча… Поставмо себе на її місце. Вашій публікації два тижні. Припустімо, тиждень вона обдумувала, зважувала, міркувала. Однаково хтось до мене мав би попастися на гачок. Вона божилася повернути гроші. Навряд чи хтось їх дочекався. Будуть скандалити? Ні. Доведеться визнати, що спіймали облизня, дозволили обкрутити себе якійсь, даруйте, шмаркачці.

– Я б так не сказав, – заперечив Коваленко. – Судячи з усього, дівча з досвідом, як на свій вік. Ось що ми зробимо, – він підсунув записник ближче. – Опишу все, не шкодуючи фарб. І зазначу: всі, хто потерпів, можуть анонімно зголошуватися до редакції, до мене особисто. Так, маю надію, картина незабаром набуде об’ємних форм. Ми з вами її викриємо!

Анна відколупала срібною виделкою шматочок штрудля. Розполовинила срібним столовим ножиком. Поклала до рота, замислено прожувала.

– Хочу, аби ви краще зрозуміли мою мотивацію, – мовила по тому. – Якби так діяла старша за віком особа, я б махнула рукою. Не дала одурити себе. Тим більше – Христю, бо ця справді намірилася заплатити шахрайці з власних заощаджень. Ну, втекла. Ну, повернулися додому, посміялися. Тільки ж за справу взялося дівчисько шістнадцяти років. Напевне, гімназистка. Причому – з непростої родини. Припускаю, пане Коваленко, що вона щиро вважає себе недоторканою. Як і її батьки, особливо – тато.

У цей момент Гліб, слухаючи її, саме пив коньяк. Від несподіванки поперхнувся, закашлявся. Анна спокійно підвелася, обійшла стіл. Кілька разів так сильно, як могла, гепнула його розкритою долонею по спині. Поки Коваленко переводив подих, вона повернулася на своє місце. Торкнулася пальцями чашки – чай поволі вистигав.

– Анно Ярославівно, – вичавив репортер на видиху. – Я не маю жодних сумнівів щодо ваших здібностей робити несподівані висновки й викриття. Гаразд, ви читаєте мої публікації й відразу розкусили шахрайку. Але на Бога – звідки ці здогади про батьків? Може, навіть знаєте, хто вони, прізвище назвете?

– Якщо треба – подумаю трохи, сплету кілька серветок і матиму кілька підозрюваних. – Вольська говорила серйозно, Гліб вірив їй безумовно. – Їх слід шукати серед чиновників досить високого рангу, котрих нещодавно перевели на службу до Києва з Петербурга, Москви чи з котроїсь з губерній великої Росії. Мова, пане Коваленко. Точніше, вимова . – Знову зробила ковток чаю, напій починав смакувати. – Шахрайка говорила російською.

– О, здивували! – вигукнув Гліб. – Ледь не весь Київ говорить російською, і то давно!

– Не лише Київ. Харків, Полтава, Житомир. Звісно ж, Чернігів, родом з якого назвалося дівчисько. Тільки ж ми з вами, народжені в Києві, а також будь-хто інший, народжений у тому ж Чернігові чи іншому українському місті й містечку, – Анна наголосила на останніх словах, – розмовляє інакшою російською, ніж ті, хто щороку, з травня по серпень, їдуть сюди з великої Росії на київські фрукти, винаймаючи тут дачі. Ніколи не звертали увагу, ніколи не ловили вухом різницю? Вони або тягнуть голосні звуки, або навпаки – ковтають їх. А ще їхнє « ге » дзвенить, тоді як наше – бомкає.

– Нічого собі порівняння! Анно Ярославівно, ви такими óбразами мислите – ніколи не пробували писати? Хоча б віршувати щось таке простеньке…

– Не підлещуйтесь, не куплюся, – Вольська тепер акуратно відрізала новий шматок штрудля. – Дівчисько розмовляло з нами російською не по-київськи. Логіка підказує: у Києві вона недавно. Вік не дозволяє мешкати самій. Отже – вона тут з батьками. Чому на своє полювання подалася на Татарку, а не шурувала десь ближче, біля Володимирського собору чи Лаври? Дбала, щоб навіть випадково не потрапити на очі тим, хто може її впізнати. Звідси маємо висновок: батьки обживаються на новому місці, уже влаштовували кілька прийомів. І ось ще маєте – пора року.