Андрій Кокотюха - Зламані іграшки

– Дурню впорола дівка, а ви хіба молодою дурного не робили? – Христя тим часом не могла зупинитися, чим далі, тим більше накручуючи й розпалюючи себе. – Я робила! Таке творила, ох творила! І битою була, за що мамі досі красно дякую! Судовий пристав не обдурить! Захована в мене «катеринка», за рік відклала. То нічого! У свято, ще й на добру справу – даю!

Поки говорила, Лізине личко поволі світлішало.

– Дай вам Боже здоров’я, тітонько! – вичавила дівчина, ледь стримуючи сльози.

– Та хай уже, – тепер Христя пропустила тітоньку повз вуха.

– При дверях у салоні досі Семен стоїть? – спитала Вольська, відразу пояснила: – Колись городовим служив, та вулиця якраз була його постом, так би мовити. Вони з мадам Ставніцер давні друзі. Як пішов у відставку, вона забрала його до себе. Свій, усе знає, гроші ті самі. У нього ще вуса руді.

– А-а-а! – протягнула Ліза. – Я й не знала, де той дядечко рудий служив раніше. Кого, думаю, він мені повадками нагадує! – раптом дівчина збавила темп, підозріло примружилася. – А ви звідки знаєте?

– Ви, Лизавето, мали б за час нашого короткого знайомства переконатися: випадково зустріли ту, котрій, так уже склалося, відомо забагато. Тому я вам і повірила. Ходімо, вип’ємо чаю, розкажу про себе більше. Як захочете, звичайно.

– Куди? – не зрозуміла Ліза.

– До мене. Я тут не дуже далеко мешкаю. Ми, – виправилася, зиркнувши на Христю. – До речі, від вас вимагала назватися, сама забула. Вольська, Анна Ярославівна.

– Хоч знатиму, кому дякувати. Тільки… до вас справді йти треба?

– Як ви розумієте, таких грошей при собі не маю. Ось Христина, моя, – Анна на мить замислилася, добираючи слово, – моя компаньйонка, погодилася виручити вас. Але ж гроші й не при ній. Прогуляємося.

Ліза зовсім заспокоїлася.

– Коли так – запросто. Я ж вам признаюся: мене до вас ніхто слухати не хотів.

– Скількох питали?

– Ой, не рахувала. Не всі люди злі, Анно Ярославівно.

– І не всі дурні.

Знайомий тон насторожив Христину. Щось небезпечне відчула й Ліза. Невпевнено ступила пів кроку вбік від стовбура. Анна не зрушила з місця, сказала дуже буденно:

– Христю, а тепер кинь кошик. Тримай її, бо втече.

Не розрахувала спритності.

Дівчина, певно, готувалася до чогось подібного – надто швидко почала рухатися.

Христині справді завадив кошик. Кидати на землю не хотіла, дуже любила порядок. Нахилилася, щоб поставити. Дівчина тим скористалася: штовхнула напівнахилену Христю. Та втратила рівновагу, поточилася, незграбно гепнулася.

У той момент Ліза встигла відскочити, тож Христина впала просто під ноги Анни.

Вольська хотіла бігти навздогін. Але втікачка бігла широкими стрибками, за короткий час устигла відірватися, мить – шаснула за найближчий ріг, зникла з виду. На коротку сутичку звернули увагу хіба місцеві хлопчаки. Один зареготав, другий – засвистів услід дівчині, вклавши до рота два пальці. Потім обоє, не змовляючись, розвернулися до Анни, яка саме допомагала Христині підвестися. Нагнулися, дружно обсвистали їх.

І зареготали під прокльони, які безбожно заглушали церковний передзвін.

– От не повірите, Анно Ярославівно, – щойно про вас думав!

– Не повірю, пане Коваленко. Навряд думаєте про мене під часу обіду.

– Здаюся, вас не обдуриш. Не в цей момент, справді. Але зранку, коли робив собі каву, – так.

Спершу Вольська навідалася в редакцію. Після останніх гучних публікацій «Київські губернські відомості» запропонували Глібові Коваленку місце й таку винагороду, яка б не дозволяла одному з найбільш спритних київських кримінальних репортерів «розпорошуватися». Утім, це радше був візит ввічливості: навіть власний робочий стіл не міг утримати на місці того, кого вже багато років годували ноги. Як слід було чекати, у редакції його не застала. Зате колеги охоче спрямували мадам до ресторану на Фундуклеївській, де Гліб обідав. Причому Анні підкреслили не без заздрощів: третю годину, як наїдається.

Вольська трохи вивчила Коваленкові звички, тож не здивувалася. Репортер любив працювати або за власним письмовим столом, або – за ресторанним столиком. Якщо був вибір, перевагу віддавав останньому. Можна було зручно вмоститися із записником у кутку, бажано – біля вікна, аби бачити жвавий вуличний рух назовні.

Місто живило Гліба додатковою енергією. Якось у приватній розмові за чаркою Христиної наливки він дав волю сантиментам і зізнався: у провінції, тим більше – у сільській місцевості, швидко б зійшов на пси. Його натура щодня потребувала гамірного натовпу, стукоту копит та рипіння ресор, дзеленькоту трамваїв і тремтіння хідників від їхнього руху. Коваленко любив київську спеку, київську сльоту й київські морози однаково, до нестями, і мусив якщо не жити бурхливим, погано прогнозованим міським життям, то бодай споглядати за ним.