Андрій Кокотюха - Зламані іграшки

– Вас як звати? – вирвалося в Анни найперше.

Мала право сказати незнайомці ти , але виховання не дозволило. Дівчину ж чемне звертання зовсім не збентежило, так, мовби до неї щодня говорили чемно. Кліпнула великими, повними вологи очима, знову машинально підсмикнула край сукні на грудях, далі заправила каштанові коси під дешевий солом’яний капелюшок.

– Ліза, пані. Лизавета Мироненко за пачпортом.

– Від кого рятувати, що загрожує?

Поруч виросла Христина, трохи відтерла Вольську крупним плечем, спитала строго:

– Ти чого до пані чіпляєшся, халамиднице?

– Господь з вами, тітонько! Ні до кого не чіпляюся, лиш прошу заступництва в добрих людей!

– Усе гаразд, тітонько, – легенько шпильнула помічницю Анна. – Сама ж бачиш, на жебрачку бідна Ліза не схожа.

– То ви, Ярівно, жебраків не бачили, – буркнула Христя.

Вона трохи образилася за тітоньку, і не на незнайомку в старому платті. Бо ж одна справа, коли хтось чужий від незнання її так називає. І зовсім інша, коли дражниться та, у кому Христина Попович душі не чує й за котру життя віддати готова. Ну, нехай не відразу життя, але здоров’я покласти – так.

– Не прошу я Христа ради! – тепер образилася вже дівчина. – Захисту шукаю в добрих людей, розуміння. Свято велике сьогодні, зранку не працюємо, мадам відпустила на службу. Я сюди прийшла, подалі, аби ніхто знайомий не побачив.

– Чекай, – насторожилася Вольська. – Мадам? Здається, так називають…

– А ви вгадали! – Ліза не дала їй завершити, тепер у круглих очах блимнув вогник виклику, хоч відразу й згаснув. – Салон мадам Ставніцер, на Благовіщенській [1] Повна назва вулиці на час описаних подій – Маріїнсько-Благовіщенська. До й після того не раз міняла назву. Від 1937-го й дотепер – імені Панаса Саксаганського. (Тут і далі примітки автора.) . Знаєте? Хоча… – щоки запашіли. – Ой, вибачте. Звідки ж вам знати…

– Я, Лизавето, знаю про деякі місця в Києві більше, ніж мені б хотілося. – Анну трохи здивувала власна сухість, тож далі пом’якшила тон, говорила вже більше до Христини. – Там справді салон, не якийсь дешевий бордельчик, яких повно на Хрещатику. Про Поділ узагалі краще помовчати. Працює офіційно, під наглядом поліції. Червоний ліхтарик над дверима тамтешню публіку не бентежить, хіба дами місцеві носами крутять. Зате поруч – університет, наш Латинський квартал [2] Латинський квартал – неофіційна назва місцевості, де селилися студенти і викладачі Київського університету святого Володимира (нині імені Тараса Шевченка). Зазвичай їх окреслюють «трикутником» між вулицями Паньківська, Микільсько-Ботанічна та Караваєвська (тепер – Льва Толстого). . Студенти, котрі не з бідних, мадам Ставніцер справно навідують.

– Ви так кажете, наче там були, – вирвалося в дівчини.

– Е-е, дівко, язика припни! – Христя піднесла голос. – Забагато собі дозволяєш!

– Нічого, – примирливо кивнула Вольська. – Дівчина хвилюється, зваж на це.

– Я її зараз так схвилюю…

– Ти-хо! – Анні довелося піднести голос. – Послухаймо людину. Просто так, ще й у свято, аж звідти сюди, на Татарку, до церкви не йдуть. Відійдімо.

Анна рушила першою, пройшла повз жебрацький ряд, уже не звертаючи на злиднів увагу. Христина, увійшовши в улюблену роль суворої церберші, грубувато підштовхнула Лізу. Даючи тим самим зрозуміти: дівчат із сороміцьким статусом не поважає, тим більше – коли беруть волю й чіпляються біля храму до порядних людей. Так, невеличким гуртом, вони пройшли вглиб вулиці, й Вольська нарешті знайшла зручне для розмови місце під розлогою липою. Стала так, аби нова знайома опинилася спиною до стовбура, запитала строго:

– Кажіть, дорогенька, але не думайте крутити.

– Дорогенька, – пирхнула Христя. – Ще панькатися з такими.

– Ти даси комусь, окрім тебе, сказати слово? – тепер Анна вже не грала, поведінка Христини справді почала дратувати.

– Мовчу вже, мовчу, – вона навіть відступила на крок далі, та вуха нашорошила, перечепила кошик на згин правої руки, ледь витягнула коротку шию.

– Бачу, ви, пані, особа поважна. – Ліза кумедно чмихнула носиком, прямим із невеличкою, дуже милою горбинкою. – Зрозумієте бідну дівчину, яка наробила дурниць. Таких, що перед батьками соромно. А тато в мене – судовий пристав у Чернігові. От як йому буде дізнатися, де єдина доця була від травня…

– З того, що вже почула, зрозуміла одне: ви служите в борделі, нехай не найбруднішому, – відрізала Вольська. – Чого вам треба від мене? Чим, на вашу думку, можу прислужитися?