Андрій Кокотюха - Зламані іграшки

Людську потребу в тиші й затишку цілком задовольняв винайманий дерев’яний флігель у Георгіївському провулку. Тепер, коли Коваленка взяли на постійну роботу, прогулянка від дому до будівлі «присутствених» місць [5] «Присутственні» місця ( імперський канцелярит ) – загальна назва державних адміністративних органів у Російській імперії, у тому числі колегіального характеру, для центрального, губернського або повітового управління. У Києві на час описаних подій будинок «присутственних» місць розташовувався на Софійській площі. , де містилася редакція, займала не більше десяти хвилин. Це якщо спішно, а неквапом – п’ятнадцять чи навіть двадцять, якщо вже черепашачими темпами. Удома мав друкарську машинку «ремінгтон», але вдень працювати не міг – вікна флігеля виходили у двір, жодного надихаючого руху, нічого не підштовхує політ творчої думки. Написане від руки Гліб тепер міг віддати редакційній дівчині для передруку. Та частіше волів робити все сам, уночі, коли думки нарешті впорядковувалися, а вуличні звуки робилися зайвими, розсіювалися.

Ще одна перевага ресторанного письма – за першої ж потреби можна гукнути офіціанта. Він піднесе кухоль пива, а то й чарку коньяку. Гліб уже другий місяць купався в славі, яку здобув сенсаційними репортажами про таємне товариство найманих убивць. Це давало свої переваги: у більшості ресторанів, де пан кореспондент волив проводити час за працею, його могли пригостити від закладу. Або, що частіше, налити в борг, на довіру. Коваленко користав із того, але, до його честі, не зловживав. За першої ж нагоди гасив кредити, розуміючи підступність слави. Адже кому, як не йому, особі творчій, знати, що слава – лише яскрава латка на старому одязі. Дуже непостійна матерія.

Вольська вже не раз відзначала: Коваленко одягався зі смаком. Звісно, дещо специфічний спосіб життя дослідника міського дна вимагав час від часу перевдягатися, щоб бути своїм серед кримінальної босоти. Але, поза тим, Гліб стежив за міською модою й намагався слідувати їй. Єдине, що трошки дратувало, – весь одяг висів на Коваленкові, немов на вішаку.

Це була одна з причин, чому Христина не жалувала Гліба й презирливо обзивала тридцятитрьохрічного репортера чахликом. Любила Христя Попович високих, бажано – огрядних, вважаючи пузце й рожеві щоки головною чоловічою чеснотою. Натомість Анна знала про Коваленка ще до особистого знайомства трохи більше. Знання дали розуміння: хворобливий від природи хлопчик, який рано осиротів, старанно працював над собою, не давав природі взяти гору й змалечку гартував своє тіло.

Силачем не став – куражу в нього було вище маківки.

У цьому Анна Вольська вже мала нагоду пересвідчитися.

Христя далі дивилася на Гліба косо. Ну, вона так на весь світ дивилася, бо поки всесвіт дівчини обмежувався її королівною. Сама ж Анна пройшла певну трансформацію. Від цілковитого неприйняття Коваленка поряд із собою до прийняття його права бути тим, ким є, – і навіть шукати з ним союзу.

Єдина жінка в Києві, яка вирішила заробляти на гідне життя приватним розшуком, без допомоги кримінального репортера обійтися не могла. За життя Іван Вольський давав Анні всю поживу для роздумів. Чоловік був її ногами, вона – його головою. Коли ж вона взялася самотужки розкручувати його вбивство, зрозуміла – не має змоги добути потрібні відомості там, куди ладен пролізти спритний Коваленко зі своїм знанням кримінальних звичаїв і типів.

– Чим вас почастувати? – Гліб галантно відсунув оббитий оксамитом віденський стілець, запрошуючи стару знайому присісти. – Роки вас не бачив.

– Але ж згадали зранку, – Анна присіла. – Чи це для красного слівця?

– Боже збав! – Коваленко відмахнувся. – Привід цілком конкретний. Настільки реальний, що я просто сюди, у ресторан, збирався гукнути хлопчика-посильного. Аби поніс вам записку з пропозицією зустрітися.

– І десять днів від часу останньої зустрічі в мене в садку – не такі вже й роки.

– То вже хто як рахує, пані Вольська. Для всякого час інакше біжить. Отже… – Гліб клацнув пальцями, підзиваючи офіціанта.

– Подобається пізнавати на власній шкурі гнів моєї вірної Христини? – усміхнулася Анна. – Чудово знаєте: вона терпіти не може, коли я їм десь поза домом. Ну, хіба званий обід, звана вечеря, інші прийняття. Колись чоловіка запрошували часто. Усім хотілося мати в товаристві одного з найкращих київських слідчих. Чи показати Івана званим гостям. – Не втрималася, додала: – Немов тваринку екзотичну.