Андрій Кокотюха - Зламані іграшки

– Хоча б послухайте мою історію, – дівчина жалісно кліпнула очима. – Усе зрозумієте.

– Якщо вона коротка.

– Дуже коротка, – Ліза зітхнула. – Я втекла з дому на свою голову.

– Років вам скільки? – уточнила Анна.

– Шістнадцять.

– Так я чомусь і подумала. Отже, ви втекли з дому. Пристрасне кохання?

– Ви як знали…

– У вашому віці в розпал весни юні панни тікають із домівок саме через амурів. Гадати особливо не треба. Кавалер ваш виявився негідником? Спокусив і кинув?

– Думки читаєте.

– Трошки знаюся на житті, – Вольська ледь посміхнулася. – Він офіцер чи художник?

– Ой, з вами вже страшно.

– Не треба боятися. То як?

– Художник, – сумно зітхнула Ліза. – Ще вірші пише. Гарні такі, щемливі. Про кохання, природу, природу кохання. Малював пейзажі, Десну, мене біля річки… Не знаю навіть, коли й чому вирішила йти за ним на край світу. Жили ми з ним…

– Ім’я в художника є?

– А? Так-так, Вася… Василь Деснянський, тому й на Десну тягнуло.

– Не чула про такого, – гмикнула Вольська. – Це ще нічого не значить. Хіба крім того, що ніякий ваш пан Деснянський не художник.

– Ми в його майстерні жили! – вигукнула Ліза. – Підвал цілий на Кловському узвозі! Там картин – во! – дівчина зробила руками жест, котрий мав би означати велику кількість. – Ще й гарні які! Мене він малював, кажу ж вам! Справжній художник!

– Але ви через нього опинилися в салоні мадам Ставніцер, – нагадала Вольська. – Справжнісінькому борделі.

– Його, Васю, вбити хотіли, – дівчина схлипнула. – Бачили б ви їхні мармизи, панночко! Заріжуть, ще й через тіло переступлять.

– Хто?

– Не знаю, він не казав. Без того видно – страшні люди. Гроші з нього вимагали. Вася попросив виручити. Ну, трохи пожити в салоні, побути з мужчинами. Публіка там, каже, добірна, не скривдять. Він за мене матиме від мадам винагороду. Стане, щоб відкупитися. Потім роздобуде ще грошей, викупить мене назад.

– І зник, – це було не питання.

– А в мадам мої документи, – кивнула Ліза. – Каже, що я зможу піти, щойно поверну борг. Ну, викуплю себе назад, розумієте…

– От паскуда! – не стрималася Христина, яка під час сповіді різко поміняла ставлення до дівчини. – За горлянку б того Васю потримати! Ярівно, знаєте, скільки наших, сільських дівчат до таких засранців у тенета залазить? Їдуть же до Києва на заробітки, а тут на них отаке чекає! Управи нема на шахраїв у штанях! І на мадамів отих! Фу, Господи, твоя воля! – вона перехрестилася вільною рукою. – Хай Бог простить, що у велике свято про таку гидоту говоримо.

– А біда, Христю, не розбирає, коли свято, а коли – будень, – філософськи зауважила Вольська, знову зосередившись на дівчині. – То вам, значить, гроші потрібні. Викупити себе.

– І швидко! – Ліза знову зробила круглі очі, витерла набіглу вологу. – Я батькам відписала кілька разів. Збрехала щось, аби не шукали з поліцією. Тільки ж то було до салону. Втекти не можу, куди без документів. До поліції податися – признатися в усьому. Тато знатиме правду, і не лише він. Ганьби на весь Чернігів, воно йому треба.

– Раніше треба було думати, – строго мовила Анна.

– То що ж тепер робити, пані? – дівчина схлипнула. – Сто рублів усього. Не думайте, я віддам! – заговорила швидко. – Тобто, тато надішле з великою вдячністю, щойно повернуся. Я ж усе на Васю навішаю. Мовляв, спокусив, голову заморочив, кинув. Добрі люди грішми виручили. А де я була ціле літо – кому яке діло? У бабусі, у неї маєток під Сновськом [3] Сновськ – на час описаних подій – селище на Чернігівщині, над річкою Снов. Має давню історію. У радянський час мало назву «Щорс», на честь народженого там командира Червоної армії Миколи Щорса. , економія [4] Економія, тут: фермерське господарство. .

– На вашу думку, я маю для вас зайвих сто рублів?

– Ярівно, я маю! – не витримала Христя. – Не можу слухати такого, бо ж кажу – купу історій чула про таких ось бідолашних дівчат! А ця, бачте, зовсім дитина! І як такого Васю земля носить! Художник! Розмалювала б я йому рило свиняче! – вона войовничо стиснула кулак.

Вольська не відразу звикла до манери своє служниці-помічниці слати прокльони з будь-якого приводу. Христина Попович робила це смачно, охоче, і часто вигадувала сама. Причому чимало прокльонів складали такі солоні, непристойні слівця, яких Іван Вольський, за його зізнанням, ніколи не чув від пропечених босяків-кримінальників. Анна навіть припускала, що Христя цілком може стати в пригоді котромусь університетському професору з народницькими поглядами. За нею можна, а то й треба записувати, потім – укласти словник. Звісно, якщо дозволять надрукувати – але прикритися потребами науки можна, дозволять. Під соусом старовини.