Андрій Кокотюха - Зламані іграшки

Вольська й Коваленко дружно озирнулися назад.

До них простувало одне сімейство. Попереду чинно ступав опецькуватий добродій у чорному фраку, з короткими бакенбардами й підкрученими напомадженими вусами. Високий циліндр прикривав рідке волосся. Анна спохмурніла й захотіла йти звідси – присутність титулярного радника Лева Градова на одному з нею просторі псувала вечір. Вони зустрілися невдовзі після вбивства Вольського, їх представив Цвіркун у своєму кабінеті.

Градова призначили на Іванове місце, відрядили спеціальним приписом навіть не з Петербурга – з Москви. Конфлікт у них виник майже відразу. Градов звинуватив покійного Вольського в мазепинстві , попередив – він, а отже, і Анна, мають репутацію неблагонадійних, не лояльних до політики государя-імператора. Тож краще їй надалі не нагадувати про себе, сумувати за чоловіком тихенько, займатися своїми жіночими справами.

Але вже наступної миті Анна забула про Градова й обопільну ворожнечу.

Поряд з ним, по праву руку, стояла й світськи посміхалася пухкенька дама в білій сукні, з горжеткою на плечах та в капелюшку з вуалеткою.

Ліворуч налякано завмерла дівчина в рожевій сукні. Волосся ззаду було заплетене чорними мереживними стрічками.

Її заскочила зустріч з Анною.

– Нарешті, Леве Максимовичу, ви представите нам свою родину, – Харитонов коротко вклонився дамі з вуаллю. – Так розумію, маю честь бачити вашу дружину.

– Емілія Дмитрівна, – відрекомендував Градов. – А це – донька, Катя. Катерина Львівна.

– Дуже приємно, – пані Харитонова була втіленням світськості. – Як у нас кажуть, вас вітає Київ. Чула, ви тут уже місяць? Освоїлися після Москви?

– Трошки менше, – ввічливо уточнила Градова. – Тільки почали облаштовуватися. Тут у вас не так гамірно.

– Провінційно, хочете сказати, – Вольська помітила, що зараз у Цвіркунової дружини всміхалися лише губи.

– Іноді столичність буває надмірною, – пані Градова зберігала спокій. – Тим більше, утрачена столичність [8] З 1712 по 1918 р. столицею Російської імперії офіційно був Санкт-Петербург (з 1914 по 1924 – Петроград). . – Вона швидко змінила тему. – До речі, панове, ми саме готуємося вперше приймати вдома.

– Так-так, Юлію Марковичу, ви вже вважайте себе запрошеними. З родиною, безперечно, – уставив титулярний радник.

– Ліза, – вирвалося в Анни.

Аж тепер уся компанія звернула на неї увагу.

– Дуже приємно, – Емілія Дмитрівна кивнула. – Ви, Ліза…

– Мене звати Анна Вольська. – Вона вирішила брати ситуацію в свої руки, відчувши, як напружився Коваленко. – Даруйте, може, це не зовсім доречно тут і тепер. Але ж ми на святі. Товариство, шампанське, усяке зривається з язика. Я захопилася недавно однією дивною теорією. – Слова випереджали думки, та стримувати себе вже не мала сил. – Чули, що зовнішність пасує до імен? І навпаки – імена є продовженням зовнішності?

– Анна Ярославівна вміє дивувати, – Харитонов помітно збентежився й відчайдушно намагався вийти з дивної розмови. – Колись, голубонько, розкажете нам докладніше. А поки що…

– Мадемуазель більше схожа на Лізу, – сказала Анна, дивлячись при цьому не на Градова, а на його доньку. – Наперед вибачте, якщо я була нетактовною. Проте згідно з теорією, яка мене захопила, ззовні ця мила дівчина відповідає саме такому імені. Є певні прикмети, характерні риси…

– Дуже цікаво, – перервав Градов, це прозвучало грубо, чоловік ледве тамував лють. – Я розповідав тобі, моя люба. – Він глянув на дружину. – Це пані Вольська, удова одного з київських слідчих. Того, чию посаду я зволив обійняти. Погодься, Еміліє Дмитрівно: дружини поліцейських часом морочать собі голови різними теоріями.

– Отут і я погоджусь! – підхопила пані Харитонова, теж зрозумівши критичність ситуації. – Слід заборонити поліцейським службовцям обговорювати справи вдома. Бо справді, такого собі накрутиш! Ми ж з вами знаємо це, любонько, – вона глянула на Анну.

– Вам справді пасувало б ім’я Ліза, – погляд Вольської прикипів до дівчини. – Не ображайтеся.

З-за лісу нарядних гостей, яких тим часом стало помітно більше, виринула захекана кучерява юнка в пишній білій сукні з мереживом.

– Катю, ну, ми ж на тебе чекаємо! – вигукнула на видиху, сіпнула доньку Градова за рукав, аж тоді кинула старшим: – Прошу пардону! Уже скоро починається, а ще нема всіх подружок нареченої!

– Сьогодні заручини, – нагадала Анна. – Якщо не помиляюся, подружки нареченої – весільний звичай.