Євгенія Кононенко - Імітація

— Серед тих, що мені повертали? Ні, не було! Ми ще раз переглядали ті речі у неї вдома у день похорону — пам’ятаєш? Але, можливо, вони були серед тих пошкоджених речей, які були на ній?.. Може, вона поклала їх у кишені.

— Може. А може, й ні... А може, вона їх загубила — вона теж мала таку звичку. Та що вже про рукавички, як мова про життя...

У першого ж дядька в дорожній уніформі запитали, де та платформа, з якої впала на рейки жінка з Києва. Ми її колеги, хочемо встановити вінок на місці загибелі. Дядько відповідає, що він не знає, проте точно знає Наумов. Взагалі тут гинуть мало не щодня, бо потяги сунуть, як звірі, а люди зазвичай п’яні. Якби всім ставити вінки, то всю вузлову станцію завішали б вінками. А де Наумов? Спитайте у Валі — ось вона.

Валя не знає, де Наумов, проте добре знає, де загинула немісцева жінка. Ось пройдете тим мостом, крайня платформа, рейки тільки з одного боку. З тої платформи вже не один впав.

— Те саме мені сказали у дорожній міліції, коли я її забирав, — каже Чеканчук Ларисі. Вони піднімаються на віадук і довго дивляться згори на мокрі рейки, товарні вагони і маневрові поїзди. Здається, нам сюди. Ось вона, крайня платформа. Досить широка За спиною — ріденький гайок. Край весь оббитий, асфальт у деяких місцях обвалився. І справді можна впасти. Особливо, якщо підштовхнуть. По платформі — кілька похилих ліхтарів, обклеєних обідраними об’явами: куплю волосся... продам квартиру... ритуальні послуги недорого: рити 36 гривень, закопувати 26... На стовпах — іржаві держаки для прапорців. Вони досить високо: Лариса не може дотягтися, але Чеканчукового зросту вистачає, він чіпляє вінок обличчям до колії. Повз них ідуть люди, не звертають уваги і тільки якась жінка скорботно хитає головою. Перший етап зроблено. Тепер треба дізнатися розклад електричок на Дружбонародівку. А потім їхати у Новожахів до Козових.

Електричка до Дружбонародівки їде о 21.15. А Мар’яна загинула десь за годину до того. Чому ж вона чекала на потяг так рано? Хтось дезорієнтував її. Гаразд, про це пізніше. А поки що треба дістатися до Новожахова. В тому славному місті нема залізниці. Але туди має ходити автобус.

Автостанція відразу біля залізниці. Крім автобуса, який треба брати штурмом, до Новожахова ходять так звані комерційні маршрутні таксі по три гривні, які довго стоять півпорожні. Лариса і Чеканчук залізли в мікроавтобус, чекають відправлення, обговорюють свої подальші плани. Повернутися від Козових треба буде сьогодні ввечері. І їхати до Кубова. На завтра на вечір у них квиток на зворотну дорогу. Біст не знає, що ми плануємо змотатися до Дружбонародівки. За його розрахунками, ми ночуємо в Козових або в Школі мистецтв. Але ж ми будемо з картинами Любоньки. Як же ми попремося до Дружбонародівки, навіть якщо й Кубов зустріне? Якось буде. Тяжко, але впораємось. Пошук істини вимагає жертв. Добре, якщо не людських.

— Поїхали, — гукнув водій мікроавтобуса. Але, перш ніж їхати, він перевірив у пасажирів квиточки за три гривні і вигнав хлопчика 11-12 років, що прилаштувався їхати зайцем. Той хлопчик сидів попереду Лариси й Чеканчука і міг чути все, про що вони говорили. Але навряд, щоб непосвячені щось второпали з їхньої розмови.

Будинок Козових стоїть біля траси на околиці Новожахова. Чеканчук упізнає садибку з виламаним парканом, яку йому показали минулого разу, і просить водія пригальмувати при в’їзді до міста. Вони зійшли, а маршрутка поїхала далі.

— Ось їхній будинок. Батько навмисне виламав паркан і кущі перед вікном, щоб дівчинка бачила поле.

Лариса зупинилась і довго дивилась на сіре безкрає поле, яке так хотілось бачити хворій дівчинці. Якщо довго дивитись, не відводячи очей, неодмінно щось побачиш. Я б теж годинами дивилась за обрій, якби був час.

Вони постукали, і немолода несподівано синьоока жінка відчинила їм.

— Проходьте, дуже просимо! Люба вас побачила у вікно. А батько пішов вас зустрічати до автобуса!

— То, може, я побіжу, скажу що ми тут? — запропонував Чеканчук.

— Не варто! Побачить, що вас нема, і вернеться. Проходьте до зали. Любо, це до тебе. Ми вже знаємо, що будуть люди, звідки покійна Мар’яна Миколаївна.

— А як Люба себе почуває?

— Краще. Добре, що не віддали до лікарні. Пили ті таблетки, що привезла Мар’яна Миколаївна. Проходьте, дуже просимо!

Із маленьких сіней увійшли до великої кімнати, спочатку задуманої як вітальня, себто зала, а тепер вона править за майстерню. Дівчина з довгим прямим волоссям сидить у кріслі на колесах перед вікном. Вона обернулася до них з гримасою огиди й здивування — хвора міміка викривлює її обличчя, не дозволяє тримати губи по-іншому.