Євгенія Кононенко - Імітація

Так, це вже цікаво. Ніколи не знаєш, де раптом несподівано виникнуть нові орієнтири на шляху до істини. Отже, ви кажете, Мар’яна взяла з собою картини Любоньки?

— Взяла, взяла! Вона нам дала гроші від вашої фундації, ви ж це знаєте!

— Звичайно! А чому вона від вас поїхала в Комбінатне?

— Вона попередню ніч спала в школі мистецтв. А далі їй треба було їхати до Над’ярної.

— До Дружбонародівки?

— А ми її звемо по-старому — Над’ярна. Кажуть, її скоро знов так назвуть. Туди можна їхати через Комбінатне. Там я знала жінку, яка здає кімнату. Я ту жінку знаю через поліклініку. У неї теж хвора дочка. Тільки ще й того... — Любина мати крутить пальцем біля скроні.

— А ви нам не скажете, чому Мар’яна чекала електричку на годину раніше, ніж за розкладом?

Батько повернувся від дочки з майже повною мискою.

— Знову не їсть?

— Не хоче.

— То в нас записано неправильно! Ми їй сказали: двадцять п’ятнадцять! А насправді двадцять одна п’ятнадцять.

— Так, 21.15, ми сьогодні перевірили на станції.

— Ото я їй неправильно сказала. Але не зо зла! Вона нам сказала, що переночує в Комбінатному, а поїде до Над’ярної вже вранці. Говорила, що дуже погано спала в кімнаті для гостей у школі. Ми їй ранкову електричку сказали правильно. І чого вона поїхала ввечері?

Поспішала на ніч до директора над’ярненської музичної школи, — обмінялися поглядами Лариса й Чеканчук.

— І була б переночувала й поїхала вранці, то й не впала б на рейки в темряві, — засумував батько.

— Це вже в кого яка доля, кому скільки Бог відміряв, — сказала Лариса, хоча й думала по-іншому. Але їй здавалося, що простим людям притаманно переносити відповідальність за нещастя на трансцендентні сили.

— Та що вже та доля, і що вже той Бог? Ми з батьком не віримо в долю. І в Бога, хай він тільки простить нас, не віримо. Ну скажіть, чого в нас Любонька така? Чим ми прогнівили Бога? Тим, що завжди чесно працювали? Тим, що я горілки й в рот не брала, поки була дівчина, а батько зовсім трохи, і то тільки насвято? А в алкоголіків Рудакових троє дітей одне краще одного! Двоє в Києві працюють! Ні, все в світі випадково! Чи ж ми свою дитину не доглядали? А вона вся покручена, і ніжки в колінцях так і не розігнулися!

— Так, якщо все в цьому світі від Бога, то й не розбереш, що той Бог мав на увазі. Як він міг допустити загибель Мар’яни Миколаївни, якщо він є?

Чеканчук звичний до засадничої нерелігійності простих людей. Він вирішує поглибити тему загибелі Мар’яни Миколаївни.

— То вона того дня таки брала у Любоньки картини?

— Брала, брала! Ми ще з батьком їх пакували! Ми і для вас приготували мотузки перев’язати картини... Нам передали, що ви купите щось із Любиних картин...

Любина матінка полегшила нелегку для Лариси й Чеканчука задачу. Вони обоє й не знали, як розпочати ту розмову. Думали, після виставки в Мюнхені Козові більше проситимуть за Любоньчині роботи або й зовсім відмовляться їх продавати. Але для них і досі по п’ятдесят «зелених» за картину — величезні гроші. Тим більше, готівка в покупців при собі, вони можуть розплатитися відразу. Від них вимагається тільки розписка в отриманні грошей. Віст наказує брати розписку за все, придбане в обдарованих дітей. Щоб потім не було ніяких претензій. У комп’ютері фундації зберігаються спеціальні бланки, де заздалегідь видруковано, що автор добровільно продає свої вироби фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL і абсолютно згодний із запропонованою ціною, а нижче подається табличка, куди мають від руки вписуватись назви картин.

Вони відібрали вісім картин. Спакували їх по чотири. Любонька сказала, що можна брати й «Муку жінки», вона намалює ще. А от чи відтворить вона портрет тьоті Мар’яни?..

— Чого ж ви не лишаєтесь ночувати? Вам треба окремо? Ви могли б у нас, а жіночці було б зручно за два доми в нашої куми. А в школі не хочете? Я ж там прибиральницею, от на вечір піду. Там є дві кімнатки для гостей. Правда, Мар’яні Миколаївні там дуже не сподобалось... Спасибі, що витрачаєте на нас стільки часу. Ох, може, й телефона зможемо провести, а то дуже важко бігати на станцію...

Батько й мати Козові ледь стримують радісне хвилювання, перераховуючи «зелену» готівку. Все це піде Любоньці на ліки й на посилене харчування. І, можливо, влітку зможемо прибудувати до зали велику веранду із кольоровими вікнами — Любонька дуже хоче. Дай вам, Боже, щасливої дороги! І не забувайте нас! Батьку, проведи їх до автостанції. Там як не автобус, то маршрутка.